7 березня Джозеф Байден, президент Сполучених Штатів і, здавалося б, безперечний лідер «Вільного світу», розпочав своє звернення до Конгресу про стан справ у США з теми, найважливішої зараз для нас усіх – з теми України.
Він вчергове нагадав, що її героїчний незламний народ гостро потребує фінансової та військової допомоги у своїй одноосібній боротьбі на захисті всього Вільного світу від агресивної орди рашистів. Він слушно порівняв Путіна з Гітлером, а потім нагадав усім присутнім та слухачам своєї промови про своїх шановних попередників, які виголошували промови в цій же залі: Франкліна Д. Рузвельта, який переміг нацизм у Німеччині, та Рональда Рейгана, який розгромив іншу Імперію Зла – комуністичний Радянський Союз.
Байден говорив абсолютно щиро, але, здається, йому ніхто не повірив – ні в Україні, ні в Росії, ні в Європі. Його проникливі слова, здається, не справили жодного ефекту. Майже таку саму промову він проголосив п’ять місяців тому, звертаючись до нації після того, як союзник Росії Іран та його проксі-терористи напали на Ізраїль. Тоді Байден перетворив свої слова на вчинки, подавши до Конгресу законодавчий акт про виділення Україні 60 мільярдів доларів військової допомоги.
Але протягом цих п’яти місяців ми були свідками того, як Дональд Трамп, зрадник власної країни та заклятий ворог Вільного світу, погрожував і шантажував республіканців, змушуючи їх блокувати прийняття закону, зрештою навіть змусивши їх відкликати компромісний законопроект про військову допомогу та південний кордон. Намагаючись усіляко догодити Путіну, Трамп останнім часом навіть не намагається приховати своє відверте прагнення зламати бойовий дух українців.
Байден несе відповідальність не лише за те, що він не спромігся провести цей законопроект через Конгрес. Впродовж перших двох років російсько-української війни, коли тоталітарна секта, яка виступає за друге пришестя Трампа, ще не підкорила собі повністю більшість республіканців (у той час вони ще твердо виступали за допомогу Україні), адміністрація Байдена, намагаючись максимально перестрахуватися, надто довго затверджувала кожен наступний запит на критично важливе для Києва постачання зброї.
Байден знову й знову слухняно приєднувався до «прогресивного» хору крайніх лівих, які скиглили в унісон: «Що завгодно, крім війни! Ми повинні зробити все можливе, щоб цей конфлікт не переріс у континентальну війну».
ЦИТАТА: Десятиліттями європейці сиділи у своїх затишних кафе, надійно захищені статтею 5 НАТО, ведучи абсолютно непродуктивні дискусії про створення європейської армії.
І тепер увесь світ спостерігає за тим, як два фашистські режими намагаються знищити дві героїчні нації. Розуміючи, що ці нації зараз борються не лише за власне існування, а й за майбутнє всього Вільного світу. І при тому лицемірно закликаючи до деескалації. Хоча деескалація означає наразі припинення опору кривавим воєнним злочинцям.
Ні, друзі мої – усе що завгодно, але не замирення із агресором нам зараз потрібне. США навпаки повинні наполягати на ескалації. На ескалації, яка насправді призведе до набагато меншої кількості жертв, ніж ми щодня зараз маємо.
Захід зобов’язаний використати нарешті свої величезні запаси високоточної зброї, які зберігаються в арсеналах НАТО – літаки, безпілотники, ракети великої дальності, системи ППО, танки – і відправити все це в Україну в кількості, необхідній для ПЕРЕМОГИ (тобто для вигнання окупантів з усієї української землі). І потім українські воїни з ентузіазмом самостійно виконають свою визвольну місію.
Я вже безліч разів звертався із цим закликом, як то кажуть, Urbi et Orbi, але мої початкові надії поступово змінилися на відчай. Як з’ясувалося, теперішня політична еліта США просто не має достатньо волі. Але, схоже, останніми тижнями інша велика держава зробила заявку на лідерство у захисті Вільного світу.
Успіхи Трампа в блокуванні військової допомоги Україні та зростаюча ймовірність того, що йому вдасться повернутися до Овального кабінету, глибоко бентежать європейських лідерів. Вони певний час безпорадно спостерігали за тим, як основоположні засади миру та безпеки на континенті, непохитні протягом 75 років, почали руйнуватися. Десятиліттями ці європейці сиділи у своїх затишних кафе, надійно захищені статтею 5 НАТО, ведучи абсолютно непродуктивні дискусії про створення європейської армії. А потім вони озирнулися навколо й усвідомили, що єдиною наразі існуючою європейською армією є героїчні Збройні Сили України, загартовані в жорстоких битвах, під час яких українці не дали азійській кремлівській орді знову сплюндрувати Європу.
«Гарантування безпеки Європи сьогодні вимагає не просто надання допомоги цій армії – ми повинні стати її органічною складовою. Ми повинні забезпечити її найсучаснішою військовою технікою». Президент Франції Еммануель Макрон був першим, хто сформулював це чітко, переконливо, до того ж мовою Декарта та Паскаля. Його останні заяви на адресу Москви були зухвалими й надихаючими.
Сьогодні ми опинилися в ситуації, яка має надто багато спільного із ситуацією 1938 року, і ми просто зобов’язані зараз стояти на правильному боці історії. Франція заявляє, що зробить усе можливе, щоб перемогти Росію у цій війні. Агресор має звільнити всю українську територію, яку він окупував з 2014 року. У разі потреби Франція та деякі її союзники готові ввести свої війська в Україну. Французькі (і британські) військові інструктори вже перебувають там для обслуговування розміщених нами ракетних систем Storm Shadow і SCALP.
У жодному випадку ми не маємо визнавати будь-які самовільно проголошені Кремлем «червоні лінії» або обмеження щодо виду або кількості зброї, яку ми можемо відправити в Україну. І ми будемо направляти туди таку кількість обслуговуючого персоналу, який має бути задіяний для обслуговування цих систем (оператори систем ППО, пілоти ВПС, спеціалісти з радіоелектронної боротьби тощо).
З кремлівськими бандитами пітерської виділки давно ніхто не розмовляв так, як це останнім часом дозволяє собі Макрон. Але саме такою мовою з ними й треба було говорити з самого початку. Хід цієї світової війни, навіть сама історія, здається, висуває на передній план нову фігуру – когось, хто займе, на жаль, вакантну останніми роками роль лідера Вільного світу.
Пахани кремлівської ОПГ у звичній для них манері інстинктивно почали вихвалялися своїми «сарматами» та «посейдонами». Але Макрон не зважив на цих невігласів і просто зазначив: «Франція також має ядерну зброю». І на цьому дискусія про ядерну стратегію припинилася.
«Як так вийшло, що ми не реагуємо на цю обурливу риторику Макрона? Чому б нам не почати бомбити Францію, чому б не завдати потужного удару по ній принаймні нашою конвенційною зброєю «світового рівня»?», – приблизно так виглядає майже істерична реакція на зухвалість Макрона російських Z- патріотів на всіх Youtube і Telegram-каналах впродовж останніх кількох днів.
Відповідь на ці запитання проста: за такого сценарію ракетні удари у відповідь від об’єднаної авіації Франції, Великої Британії, Швеції, Польщі, Фінляндії та, можливо, інших членів НАТО вразять цілі не лише в Україні, а також і всередині Росії. І дозволу на це у дідуся Байдена ніхто не питатиме. Можливо, Європа поки що не має піхотних дивізій, здатних підтримати українців на передовій, але має більш ніж достатньо вогневої потужності, щоб наносити удари по Росії. Європейська армія повинна забезпечити розгром Росії до 21 січня 2025 року.
ЦИТАТА: Ми не маємо визнавати будь-які самовільно визначені Кремлем «червоні лінії» або обмеження щодо виду або кількості зброї, яку ми можемо відправити в Україну.
І що є в арсеналі кремлівських гангстерів, що вони можуть протиставити цій доктрині Макрона? Напевно, «рязанську доктрину» Патрушева.
Скоріш за все, російські спецслужби в цьому разі намагатимуться швидко задіяти сплячі осередки «ісламських терористів» у Франції, які вони контролюють. Напевно, незабаром ми почуємо про них.
Щодо самої Росії, то, якщо вірити хору наляканих західних дипломатів у Москві, Платонич (Патрушев) уже «розсипав порошок». Йдеться про інцидент, що мав місце в Рязані у вересні 1999 року, коли Микола Патрушев був директором ФСБ. У житловому будинку тоді знайшли підозрілі мішки з білим порошком. Мешканців негайно евакуювали. Пізніше їм повідомили, що у мішках був цукор, а не вибухівка, і що ФСБ проводили навчання.
Дуже ймовірно, що найближчими тижнями росіяни реалізують кілька «рязанських» сценаріїв. Повідомлялося, що першу пілотну групу «ісламських терористів» вже розстріляли днями в Калузькій області. За фсб-ешною легендою вони збиралися напасти на синагогу в Москві.
Метою цих звичних для Кремля провокацій є подальше обґрунтування введення воєнного стану та початку повномасштабної мобілізації. Тоді вже путінський режим зможе провести повну зачистку тих, хто виступає в РФ проти війни. І значить ті, хто ще наважується ставити незручні запитання Z-патріотам, будуть одними з перших у черзі до затишних російських в’язниць.
Погляди, висловлені авторами у цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.
Андрій Піонтковський – російський вчений, політолог, письменник і аналітик, член Міжнародного ПЕН-клубу, який був змушений покинути Росію в 2016 році. Протягом багатьох років він був постійним політичним оглядачем BBC World Service, Радіо Свобода, Голосу Америки. Піонтковський є автором кількох книг про президентство Путіна, зокрема книжки «Другий погляд у душу Путіна» та «Російська ідентичність» (опублікована Hudson Institute). У 2017 році Піонтковський став лауреатом премії імені Андрія Сахарова за «Мужність у журналістиці». У 2019 році видання Algemeiner внесло його до списку Топ-100 людей, які позитивно впливають на життя євреїв.
Джейсон Галі є автором книги «Не будь Чужим: російська література та ризики несприйняття». Він викладає російську мову в Американському університеті та працює як аналітик для уряду США.
Коментарі (0)