Війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року, змусила мільйони українців покинути свої домівки. Історія Тетяни Джим, киянки та матері двох дітей, – це не просто розповідь про втечу від війни, а й чесна хроніка адаптації в чужій країні.
Раніше Kyiv Post вже писав про те як українські біженці адаптуються в Європі, зокрема в Британії, Польщі та Німеччині.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Шлях Тетяни до Болгарії, сповнений труднощів та розчарувань, зрештою привів до кардинальних змін і пошуку себе наново — завдяки рішучості, праці та вмінню не зупинятися, коли навіть погано.
Від київської квартири до евакуаційного потяга
До початку повномасштабного вторгнення життя Тетяни було зосереджене у Києві. За освітою інженер-програмістка, випускниця КПІ, вона встигла попрацювати начальницею відділення в “Охматдиті”, але зрештою знайшла себе у б’юті-сфері. Як успішна масажистка, вона мала власну практику і самостійно виховувала двох дітей.
Потужний землетрус магнітудою 6,2 стався на півдні Італії: поштовхи дійшли до Везувію
Все змінилося в одну ніч.
“Ми були всі разом вдома. Раптом стало світло, як удень, а потім такі звуки... Ми жили біля аеропорту, і це було наче вони тут”, – згадує Тетяна.
Все затряслося. Ми втрьох з дітьми збилися в один куточок і сиділи в ступорі
Рішення про від’їзд було ухвалене миттєво. Іронія долі полягала в тому, що початковий план був зовсім іншим – їхати до сестри “в жахливу Бучу”.
Але випадок скерував їх на столичний вокзал.
“Поліція побачила мою розгубленість і буквально “за шкірки” запхала нас у потяг. Ми не вирішували, а просто пливли за течією”, – розповідає вона.
Вибір Болгарії для тимчасового прихистку був зумовлений єдиною причиною – там був знайомий.
Дорога до Болгарії: Між жахом і людяністю
Шлях до безпеки виявився важким. Після жахливої ночі в евакуаційному потязі, де всі прислухалися, чи не летить щось у них, родина приїхала до Львова. Там, на їхній подив, панувало мирне життя. Цей контраст сильно вразив.
Далі був потяг до Івано-Франківська, автобус і 8 кілометрів пішки до румунського кордону. Саме перехід кордону став найважчим випробуванням.
Там була величезна кількість людей, нас тримали за сіткою, як стадо. Почалася тиснява, було страшно, що просто задавлять. Це була справжня м’ясорубка
Але за цим жахом на них чекав прояв неймовірної людяності. Румунські волонтери зустріли їх з гарячим чаєм та їжею.
“Коли нас посадили у теплий автобус і дали чай, це вже було як в раю“, – каже вона. Місцева румунська родина безкоштовно прихистила їх на ніч, і це стало величезною моральною підтримкою.
Прибуття та адаптація: два обличчя Болгарії
Перші враження від Болгарії виявилися негативними. Родина потрапила не до столиці, а до невеликого села, де зіткнулася із зовсім іншим менталітетом.
“Найбільше вразило те, що місцеві дивилися російське телебачення. Коли я розповідала про звірства росіян, один чоловік прямо звинуватив мене в брехні”, – ділиться Тетяна.
Нові болгарські “друзі” надсилали їй у Facebook відео, де стверджувалося, що “українці роблять фейки”. Ситуацію погіршували чутки про великі виплати біженцям, що викликало хвилю ненависті у соцмережах.
На тлі інформаційної війни та зіпсованих стосунків з чоловіком, який їх прийняв, постали гострі побутові проблеми.
Настало тепло, а ми в зимових шубах. І ми розуміємо, в нас немає навіть спіднього... Це все треба за щось купувати
Порятунком став переїзд до Софії. У столиці родина знайшла добре організовані гуманітарні пункти, де можна було отримати все необхідне. Процес оформлення документів також виявився нескладним, оскільки їх надавали всім охочим.
Нове життя, стійкість та особисті уроки
Справжня адаптація для Тетяни почалася в Софії. Саме там їй вдалося знайти роботу за фахом. Шлях до відновлення кар’єри був непростим: спершу довелося працювати “на когось”, терпіти “сільські інтриги” та “перевірки” від клієнток.
“Ти весь облитий потом, весь червоний, бо ти розумієш, що вона тебе щось питає, а ти не можеш відповісти”, – згадує вона стрес через мовний бар’єр. З гумором додає, що вперше розговорилася болгарською, випивши рому з колою.
Зрештою, їй вдалося знову відкрити власну справу та стати співвласницею масажного салону, де вона працює і досі.
Символом повернення контролю над життям стала купівля автомобіля – Тетяна сіла за кермо після 17-річної перерви.
Проте не всі аспекти адаптації були успішними. Інтеграція дітей проходить складно, а досвід спілкування з українською спільнотою виявився болючим.
Я не відчула єдності серед українців. Були ситуації, коли йдеш на манікюр до українки, а вона з тебе візьме більше грошей, ніж зазвичай. Був й інший випадок, коли українка, якій я довірилась, почала листуватися з моїм чоловіком
Серед культурних відмінностей Тетяна виділяє манеру болгар звертатися до всіх на “ти” та їхню неконфліктність, яка межує з пасивністю. Найбільше у Болгарії їй подобається неймовірна природа, а не вистачає динамічного соціального життя, до якого вона звикла в Києві.
Плани на майбутнє
Свої плани на майбутнє Тетяна пов’язує з розвитком власної справи в Болгарії. Вона бачить себе в цій країні у довгостроковій перспективі і не планує повертатися в Україну.
“Я не бачу наразі перспектив для себе в Україні. Навіть коли війна закінчиться, я б радше прилітала в гості”, – пояснює вона.
Насамкінець Тетяна дає кілька порад українцям. Тим, хто лише планує шукати прихисток, вона радить розраховувати тільки на себе та їхати у великі міста, де є робота. Українцям, що залишаються вдома, вона бажає триматися.
А головне її послання адресоване всім українцям за кордоном: “Будьте собою і ніколи не залишайтеся там, де вам погано. Завжди є вихід. Не дозволяйте нікому витирати об вас ноги лише тому, що ви біженець. Не бійтеся йти далі, якщо вас щось не влаштовує. Є люди та місця, де вас оцінять”.
Історія Тетяни Джим – це шлях від жаху першої ночі війни до твердого рішення будувати нове життя. Це розповідь про те, як людяність одних може уживається з байдужістю чи ворожістю інших, і як стійкість та працьовитість допомагають вижити й стати на ноги навіть у чужій країні, яка зрештою може стати твоїм новим домом.
