Сьогодні, 4 липня 2026 року, Сполучені Штати відзначають монументальну дату — 250 років з дня підписання Декларації незалежності. Ювілей «США-250» — це не лише свято американської державності, а й привід проаналізувати, як тринадцять розрізнених колоній, що колись закликали світ «дати їм спокій», перетворилися на головного гравця на міжнародному полі.
Для України, яка веде власну війну проти тоталітарної імперії, цей ювілей має особливе значення. Проте сучасний Вашингтон підходить до цієї дати у стані глибокої внутрішньої дискусії: три останні президенти — Барак Обама, Дональд Трамп і Джо Байден — кожен по-своєму переосмислили спадщину Батьків-засновників, намагаючись адаптувати Pax Americana до реалій XXI століття.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
У чому конфлікт між доктринами Вашингтона та Джефферсона в американській дипломатії?
На саміті НАТО в Анкарі оголосять про нові пакети військової допомоги для України
Сучасна американська політика є результатом постійного тертя між двома фундаментальними ідеями, закладеними ще наприкінці XVIII століття. З одного боку — прагматичний ізоляціонізм Джорджа Вашингтона, який у своїй Прощальній промові 1796 року застерігав від «постійних союзів» з європейськими державами, вважаючи їх загрозою для молодої республіки. З іншого — ідеологічний месіанізм Томаса Джефферсона, який у Декларації незалежності проголосив універсальне право на свободу, заклавши основу для майбутньої Америки як «імперії свободи», що має трансформувати світ.
Понад століття США балансували в межах Доктрини Монро («Америка для американців»), але у XX столітті тоталітарні загрози змусили Вашингтон остаточно спалити мости ізоляціонізму. Створення НАТО, реалізація Плану Маршалла та побудова системи міжнародного права стали моментом, коли ідеалізм Джефферсона отримав чіткі інструменти реалізації. Сполучені Штати взяли на себе роль світового арбітра. Однак на рубежі тисячоліть ця роль почала виснажувати супердержаву.
Як прагматика Барака Обами та Дональда Трампа змінила підходи до світового лідерства США?
Новітня трансформація американської стратегії стала реакцією на перевтому від «нескінченних воєн» на Близькому Сході. Першим радикальний перегляд лідерства розпочав Барак Обама. Його доктрина базувалася на ідеї «лідерства з-за лаштунків» (leading from behind) та концепції Pivot to Asia (розвороту до Азії). Обама прагнув зменшити пряме військове втручання США в міжнародні конфлікти, вірячи в силу дипломатичних багатосторонніх угод і міжнародних інституцій.
Проте цей підхід виявив слабкість перед обличчям агресивних диктатур. Саме за каденції Обами сталося порушення «червоних ліній» у Сирії, а у 2014 році Росія окупувала Крим і вдерлася в Донбас. Стримана реакція Вашингтона, продиктована небажанням втягуватися в новий європейський конфлікт, фактично підважила систему колективної безпеки та показала автократіям, що «світовий супергерой» готовий відступити.
Дональд Трамп перетворив цей відступ на свою ідеологію, оголосивши курс America First («Америка понад усе»). Його дипломатія стала шоком для союзників, оскільки він відкинув джефферсонівський ідеалізм і повернувся до транзакційного, бізнесового підходу, який багато в чому перегукувався з ізоляціонізмом ранньої республіки. Він відкрито ставив під сумнів доцільність НАТО, вимагав від європейських партнерів платити за безпеку та замінив багатосторонні альянси двосторонніми угодами.
Для Трампа зовнішня політика перестала бути місією із захисту цінностей; вона стала інструментом економічної вигоди для США. Його підхід продемонстрував, що Pax Americana більше не є чимось гарантованим за замовчуванням, а сама Америка може свідомо відмовитися від ролі лідера вільного світу, якщо це не приносить миттєвих дивідендів.
Адміністрація Джо Байдена прийшла до влади під гаслом «Америка повернулася», спробувавши реанімувати класичний післявоєнний ліберальний порядок. Проте Байдену довелося діяти вже у світі, де автократії сформували новий альянс. Його стратегія — це велике протистояння між демократіями та автократіями.
Повернення Дональда Трампа до Білого дому у 2025 році ознаменувало перехід до доктрини «НАТО 3.0», яка замінила колишню колективну солідарність транзакційним підходом: Вашингтон вимагає від європейських союзників підняти оборонні витрати до 5% ВВП та перебрати на себе конвенційну оборону континенту.
Для безпеки Європи це означає вимушену й прискорену стратегічну автономію на тлі послаблення трансатлантичної єдності, а для України — зміну парадигми підтримки, де допомога США перетворюється на інструмент примусу до переговорів задля «швидкого завершення війни», тоді як фінансовий та військовий тягар довгострокового стримування Росії остаточно перекладається на плечі європейських членів Альянсу.
Які ліміти американської допомоги підсвітила війна в Україні?
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало переломним моментом для остаточного формування глобальної стратегії США. Іронія історії в тому, що нинішня боротьба українців проти російського імперіалізму є буквальним втіленням Декларації незалежності 1776 року. Прагнення Києва розірвати кайдани з метрополією та захистити свій суверенітет — це той самий шлях, який американці проходили у війні проти Британської корони. Проте за останні роки підходи Вашингтона до цієї боротьби продемонстрували глибоку кризу та ліміти американського месіанства.
Спочатку дипломатія Джо Байдена щодо України намагалася поєднати джефферсонівські цінності з традиційною обережністю часів Холодної війни. З одного боку, США мобілізували безпрецедентну коаліцію Ramstein та надали понад $170 мільярдів допомоги, визнавши, що європейська безпека є життєво важливою для них самих. З іншого — привид «ескалації» та страх перед прямим зіткненням з ядерною державою постійно стримували рішучість Вашингтона. Це вилилося у політику дозованих постачань зброї за принципом «не дати Україні програти, але й не дозволити Росії зазнати нищівного розгрому», підсвітивши нові ліміти американського втручання.
Повернення Дональда Трампа до Білого дому у 2025 році остаточно зламало колишню парадигму ліберального порядку, оголивши нові, суто транзакційні межі допомоги. Замість ідеологічної концепції Байдена щодо підтримки демократії «стільки, скільки потрібно», адміністрація Трампа у 2025–2026 роках перетворила американську підтримку на інструмент примусової дипломатії. Прагнучи реалізувати обіцянку «швидкого завершення війни», новий Вашингтон почав використовувати обсяги військової допомоги як важіль жорсткого тиску одночасно на Київ та Москву для припинення вогню. Цей зсув наочно продемонстрував головний ліміт американського лідерства у XXI столітті: готовність супердержави делегувати фінансовий та оборонний тягар довгострокового стримування агресорів своїм європейським союзникам по НАТО, якщо ціна глобальної місії здається виборцям усередині США занадто високою.
Вступаючи у другу чверть свого тисячоліття, Сполучені Штати балансують на межі. Глибокий внутрішньополітичний розкол і втома від світових зобов’язань знову підживили неоізоляціонізм, який намагається сховатися від криз за двома океанами. Проте 250 років американської історії довели головне: щоразу, коли Америка закривала очі на світові тиранії, криза зрештою наздоганяла її на власному порозі. Свобода, проголошена у Філадельфії у 1776 році, не здатна вижити в егоїстичній ізоляції — сьогодні її життєздатність, як і майбутнє всього вільного світу, перевіряються в окопах і під обстрілами в Україні.
Трамп заявив, що Зеленський «воює досить непогано»
