Усі культури розповідають собі улесливі байки, сфабриковані міфи, покликані показати їх у вигідному світлі, підкреслити кращі сторони їхньої натури.
Запитайте пересічного американця (наприклад, мене), за що ми виступаємо, і є всі шанси, що він скаже щось на кшталт «ми хороші хлопці», на яких ви можете розраховувати, які стануть на захист слабшого, які ненавидять несправедливість. Згадаймо Супермена, який виступав за «Правду, Справедливість і Американський Шлях».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Його та інших героів коміксів, таких як Бетмен і Диво-жінка, звичайно ж, називали «Лігою Справедливості Америки». І справді, в цьому є більше, ніж зерно правди. За словами одного в’язня нацистського концтабору: «Це був найщасливіший день у моєму житті... коли я побачив здалеку першого американського солдата. Яка це була радість! Я не міг повірити своїм очам. Я був упевнений, що це сон, але це все таки було наяву...»
США заявили про провал атак Ірану в Перській затоці
Пори те, що руки Америки теж були в крові – від Нез Персе до Ната Тернера і Нагасакі, її героїчний образ все ще залишався принаймні частково недоторканим, принаймні доти, поки президент Трамп не вирішив, що наш бренд заважає заробляти гроші і зводити рахунки.
Тепер, завдяки аморальній зовнішній політиці Трампа, нас починають асоціювати з сальвадорськими в’язницями суворого режиму, геноцидом у Газі і, що найгірше, як на мене, з Владіміром Путіним і його штурмовиками. Як людина, яка проводить половину року в Україні, я дещо знаю про цих нових нацистів.
З часів падіння Третього Рейху 80 років тому жодна сучасна держава не втілювала найгірші риси націонал-соціалізму в такій мірі, як Росія. Можливо, це звучить гіперболічно, але зверніть увагу на свідчення Олега Орлова, колишнього співголови видатної російської громадської організації «Меморіал»: «Заборонена не лише публічна критика, а й будь-яка незалежна думка.
Можуть покарати навіть за дії, на перший погляд, не пов’язані з політикою чи критикою влади. Не залишилося жодної сфери мистецтва, де можливе вільне художнє самовираження, немає академічної свободи в гуманітарних науках, немає більше приватного життя». Це він сказав на початку 2024 року, якраз перед тим, як його відправили до колонії на два з половиною роки за «дискредитацію» збройних сил Росії.
Політичні вбивства стали невід’ємним інструментом московського режиму, а кількість опонентів, які померли у в’язницях, випали з балконів або просто були вбиті, – це щось із шпигунської фантастики.
Ми всі читали історії про те, як російські війська вбивають українських цивільних, розстрілюють беззбройних українських полонених і катують людей, які виявляють будь-які ознаки українського патріотизму.
Цікаво, що російська держава застосовує подібний підхід і до деяких своїх громадян, особливо до військовослужбовців, які дезертирували. Нещодавня стаття в «Moscow Times» цитує одного з таких людей: «Я належу до старшого покоління. Ми були виховані на ідеї, що під час Другої світової війни ми чинили опір злим фашистам. Виявляється, у нас теж є це зло, і воно в системі. Людям, які нас катували, давали наказ і вчили його виконувати... У нас тут своя версія німецького гестапо».
Це навряд чи дивує. Дійсно, Міжнародний кримінальний суд звинуватив у різних воєнних злочинах Путіна, його міністра оборони, уповноважену з прав дитини та інших осіб з його оточення.
Дивує відсутність обурення з боку «хороших хлопців», якими ми себе вважаємо. Всі попередні покоління – мій батько, ті, хто переплив Атлантику і пройшов Європу, щоб перемогти нацистів, були би вкрай шоковані цинізмом і апатією сьогоднішніх американців.
Є зло – настільки жахливе, що будь-яка хоч трохи розумна істота визнає його. Наприклад, щоденні ракетні удари по українських містах. Або вбивство сотень мирних жителів у таких місцях, як Буча та Ізюм. Або викрадення тисяч дітей.
Тим не менш, нещодавнє опитування Pew Research Center показало, що лише 40% республіканців вважають Росію ворогом (у порівнянні з 58% минулого року), і цю думку поділяють також близько третини демократів.
Спантеличений і стривожений своїми співвітчизниками, за кілька тижнів я повернуся в Україну, щоб продовжити свою волонтерську роботу. І мої почуття до московських загарбників у чоботях залишаться такими ж, як і почуття Індіани Джонса в «Останньому хрестовому поході»: «Нацисти. Я ненавиджу цих хлопців».
