ПОГЛЯД: Імперії не воскресають двічі

Владімір Путін – найвидатніша посередність серед російського політичного класу – назвав розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». На наш погляд, він спричинив насамперед найбільшу психіатричну катастрофу в умах тих, хто скромно називає себе російською політичною елітою, включно з тим самим «мислителем».

Протягом десятиліть цих шокованих постатей об’єднувала одна одержимість: «домінування на пострадянському просторі», створення «зони привілейованих інтересів», відновлення в тій чи іншій формі старої ординсько-царсько-радянської імперії.

Російська імперія розпадалася двічі. Вперше — у 1917 році. Після перемоги над білими генералами у Громадянській війні більшовики швидко втілили в життя програму своїх супротивників – програму «єдиної й неподільної Росії», відновивши майже весь імперський простір. Як же сталося це диво тоді, і чому воно не станеться сьогодні?

Більше по темі

Чому ООН заплющує очі на геноцид українців та ігнорує найуразливіших жертв

Авторка аналізує бездіяльність та вибірковий підхід структур ООН щодо визнання дій Росії геноцидом проти українців. Попри очевидні ознаки, зокрема, цілеспрямоване викрадення дітей для зміни їхньої ідентичності та системне полювання російських FPV-дронів на цивільних («людське сафарі»), ООН звужує юридичні оцінки до «воєнних злочинів». Йдеться про ймовірний політичний тиск всередині організації, авторка закликає до відновлення справедливості й притягнення агресора до відповідальності.

Це сталося тому, що Ленін і Троцький не намагалися нав’язати народам колишньої імперії чужу й порожню ідею «Великої Росії». Червона армія несла на своїх багнетах, а її комісари несли у своїй пропаганді п’янку комуністичну обіцянку соціальної справедливості та визволення пригноблених. Те, що ця ідея згодом виявилася помилковою, а її втілення — злочинним, стало зрозуміло лише згодом. На той час вона захоплювала мільйони людей незалежно від національності і не просто нагадувала квазі-релігію – вона функціонувала як справжня нова віра.

Андрій Амальрик був абсолютно правий. Ще наприкінці 1960-х років цей блискучий дисидент, який передбачив розпад Радянського Союзу, писав, що так само, як прийняття християнства продовжило життя Римської імперії на три століття, прийняття комунізму продовжило життя Російської імперії на кілька десятиліть. СРСР міг би впасти трохи раніше чи трохи пізніше, за тим чи іншим сценарієм, але коли комуністична релігія померла в душах спочатку своїх проповідників, а потім і своєї пастви, радянська теократична імперія була приречена.

Що ж тоді може запропонувати сьогоднішня російська «еліта», що страждає від фантомного імперського болю, своїм колишнім товаришам із великого котловану радянського проєкту? Нічого, крім пафосних розмов про власну велич, про месіанське імперське покликання російського етносу, про «священний» Херсонес. Але ніщо з цього не цікавить нікого, крім росіян.

Злодійська й некомпетентна, хвалькувата й боягузлива російська політична «еліта», що курсує між Куршевелем і Лефортовим, не може збагнути простий факт: ніхто на пострадянському просторі не потребує її як морального наставника чи природного центру тяжіння. Не тому, що якийсь американець чи британець «зіпсував» ці країни, а тому, що путінська Росія ні для кого не може бути привабливою. Можливо, на пострадянському просторі знайшлося б кілька соціально близьких братів по духу, якби ця ненависна до Заходу «еліта» була готова запропонувати їм серйозний Великий антизахідний ідеологічний проєкт. Але всім відомо, де ці «нові дворяни» нібито великої держави насправді зберігають свої статки, куди їдуть відпочивати, лікуватися, народжувати спадкоємців і оплачувати їхню освіту.

Цитата:: Що може запропонувати сьогоднішня російська «еліта», що страждає від фантомного імперського болю, своїм колишнім товаришам із великого котловану радянського проєкту?

Нарцисична «еліта» в полоні власних мегаломаніакальних фантазій не здатна серйозно сприймати незалежність держав СНД — не лише формально, на папері, а й внутрішньо, психологічно. Її вражаюча глухота до того, як можуть реагувати сусіди, її духовна лінь та імперська зарозумілість, її відмова докласти навіть мінімальних зусиль, щоб подивитися на себе їхніми очима — все це породжує безперервний цикл відчуження та ворожості на всьому пострадянському просторі. Ще в 1997 році всі ці примарні комплекси великої держави були викладені в тепер уже сумнозвісному документі під назвою «СНД: початок чи кінець історії?». Відтоді рекомендації цього твору проходять червоною ниткою крізь нескінченні публікації «експертів» щодо «близького зарубіжжя» і втілилися у фактичну політику Кремля щодо пострадянського простору:

Стосовно України: «Змусити Україну дружити, інакше — поступово запровадити економічну блокаду за зразком американської блокади Куби».

Стосовно Південного Кавказу: «Лише загроза серйозної дестабілізації в Грузії та Азербайджані, підкріплена демонстрацією рішучості Росії йти цим шляхом до кінця, може запобігти остаточному витісненню Росії з регіону».

«Примус до дружби» – цей чудовий орвелівський оксиморон – є безжальною самодіагностикою психічного стану російського політичного класу. У нинішньому конфлікті з Україною ці Путіни та Соловйови, які змушують її дружити, історично приречені на жалюгідну роль безсильних ґвалтівників.

Російський політичний клас переживає жорстокий геопсихологічний злам, набагато гостріший, ніж у 1991 році. Тоді все ще здавалося тимчасовим. Сьогодні стало очевидно, що нова реальність – постійна. Заспокійлива двозначність словосполучення «близьке зарубіжжя» зникла. На язику російської антизахідної «еліти» обережно крутиться нове: «близьке зарубіжжя Китаю». У наших відчайдушних спробах зібрати хоча б декількох васалів у «нашому близькому зарубіжжі» ми якось не помітили, як самі перетворюємося на близьке зарубіжжя Китаю.

Все російське «євразійство» є, по суті, ідеологічним секонд-хендом. Воно є функцією обурення Заходом і служить російській «еліті» психологічною подушкою в критичні дні її відносин із тим самим Заходом. Усі ці теми були блискуче відображені у знаменитому вірші Александра Блока «Скіфи». Пристрасне освідчення в коханні до Європи перетворюється, за найменшого сумніву в її взаємності, на погрозу. Якщо ти нас не приймеш, «нам нічого втрачати… ми повернемось до тебе своєю азіатською мордою». Ці перепади настрою є незамінними для російської «еліти» у її стосунках із вічно ненависним і вічно коханим Заходом. Екзистенційне російське питання адресоване не якомусь випадковому товаришу по чарці, а небесам Заходу: «Ти мене поважаєш?».

Відповіді немає.

• Головним автором того документу 1997 року був Константін Затулін. Слід віддати йому належне: це не посередня людина. Набагато більшою мірою, ніж сам Путін, його можна назвати одним із духовних батьків російсько-української війни. Але на п’ятому році цієї війни він, схоже, усвідомив фатальні вади ідеології, що призвела до неї. Затулін вже заговорив про це публічно. Нам слід поговорити з ним.

Погляди авторів статті не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.