ПОГЛЯД: Переговори не про мир — про перемогу

Дозвольте мені сказати те, про що українська обережність іноді не дозволяє говорити вголос. Ви вже виграли конфлікт, який зафіксує історія. Росія програла цю війну. Не «програє», а «програла». Вердикт винесено. Залишилося лише призначити покарання і дату.

Погляньте на людину, яка стоїть у центрі цих подій, і ви побачите, що поразка – на його обличчі. 23 червня президент Росії Владімір Путін виступив у Георгієвській залі Кремля перед понад 600 випускниками військових вишів – майбутніх офіцерів Міністерства оборони, Федеральної служби безпеки, Федеральної служби охорони та Російської гвардії. Цим охоронцям свого трону він говорив про НАТО біля порогу, про Захід, який вигадує загрозу, якої сам же й боїться, про модернізовану ядерну тріаду та тисячу перевірених у бою видів зброї. Така собі літургія імперської зарозумілості.

Більше по темі

Війна в Україні: чи повинна Європа виступати посередником?

Провідні європейські медіа та аналітики активно обговорюють можливість початку переговорів щодо припинення війни в Україні.

І виступав він в іншому кінці зали — аж за 50 метрів від тих людей, які присягалися його захищати. Цар, який не стоїть на відстані витягнутої руки від власних охоронців не випромінює силу. Він репетирує власні похорони й сподівається, що ніхто в залі цього не помічає.

Помічають усі.

Відкиньте всю цю інсценізацію, балачки про суверенну силу та 800 років «російської слави», на честь якої й було збудовано цю залу. За 50 метрів від власних офіцерів стояв «голий король». Цар-евнух Перший і Останній. Чоловік, кастрований не Києвом і не НАТО, а власною клоунадою. Імперія впала не від чийогось меча. Її знесилив дурень у короні.

Придивіться уважно до цих випускників і побачите за ними привид Євгенія Пригожина. Три роки тому він повів колону на Москву і довів те, що Кремль два десятиліття наполегливо заперечував як неможливе. Похід можна здійснити. Держава може заціпеніти. Угоду можна укласти.

За цей урок Пригожин поплатився – два місяці потому він загинув в авіакатастрофі в Тверській області. Але урок не помер разом із ним. Він «випустився» в 600 нових мундирах. Кожен молодий офіцер, який стояв у тій залі, знає про той похід на північ. Кожен із них бачив, як режим не зміг його зупинити. Путін вбив людину, але не зміг знищити прецедент.

Ось таким є його фінал, і дорога до нього лежить не через Брюссель чи Вашингтон, не через лінію фронту під Покровськом, Краматорськом чи Слов’янськом. Російську армію розгромили не люди в Києві. Вона розгромила сама себе, розбившись об українську рішучість, а ті, що командують її залишками, вже тихо підраховують ціну вірності переможеному.

У цій системі вірність – це не любов. Це ставка на переможця. Ставка не зіграла. Розумні інвестори у Георгіївській залі вже шукають вихід, а для того, хто стоїть досить близько до царя, коридор до виходу короткий.

Тож зрозумійте, що вам пропонують, заводячи розмову про мир. Вас просять ратифікувати нічию, якої не існує. Віддати переможеному те єдине, чого йому не може дати поле бою – час. Час на перепочинок, щоб відбудувати вкрай виснажену й знекровлену армію, щоб його онуки змогли довести до кінця те, що він розпочав.

Зараз потрібно вести переговори не про мир, а про перемогу.

Переговори про перемогу — це зовсім інша розмова. Вони виходять із реальної ситуації на місцях, а саме: Росія як імперія, якою вона себе вдавала, закінчилася — вона перетворилася на васальну державу, що продає свою нафту на Схід і виконує накази Пекіна.

Ці переговори – не про відмову України від своїх важелів впливу, а про перетворення її перемоги у війні на надійний мир. Про кордони. Про відповідальність. Про повернення кожної викраденої дитини. Про гарантії того, що лютий 2022 року стане останнім моментом, коли комусь у Москві заманеться зазіхнути на Україну.

Про такі речі не домовляються навприсядки. Про них домовляються, міцно стоячи на ногах, з розгромленим ворогом по той бік столу та правдою поля бою за спиною.

Путіна згубила його власна безглуздість. Він вторгся в країну, якої не розумів, щоб перемогти у війні, вести яку був неспроможний, в ім’я імперії, якої більше не існує. Він вибудував систему, в якій усі настільки бояться зради, що вона навчила своїх найкращих людей саме тому, як зраджувати.

Зараз він стоїть на краю прірви, на дні якої – автократи-лузери. З нього «голого короля» не зіштовхне ані НАТО, ані Україна. Його зіштовхнуть свої ж — у тій самій уніформі, яку він замовив, тією самою рукою, яку він навчив, того дня, якого він не передбачав.

Україні потрібно просто не заважати Долі. Потрібно лише продовжувати стояти, продовжувати перемагати й продовжувати вимовляти те слово, якого вимагає момент. Не «мир». «Перемога». Перемога і справедливість для народу, який твердо стоїть на чолі боротьби за свободу. На вістрі Тризуба.

Як ми кажемо на Заході: «доказ завжди знайдеться у пудингу».

Яким подавляться «ватники».

Погляди автора статті не обов’язково відображають позицію «Kyiv Post».

Адаптовано з коментаря виступу Владіміра Путіна перед випускниками російських військових вишів у Георгієвській залі Кремля 23 червня 2026 року,  який автор опублікував на сайті AnewZ.