ПОГЛЯД: Про ідеї, інституції та ідентичності: Витоки сучасної української діаспори

Нижче наведено уривки з розмови, записаної під час дискусії, організованої в рамках Літньої школи Невидимого університету для України 2025 “Поза межами пострадянського: Переосмислення екологічної, соціальної та культурної агенції у воєнній Україні” (1-10 липня 2025 року, Будапешт), яку модерували Остап Середа та Надія Червінська. Повну стенограму дискусії можна прочитати тут.

Революційний період після 1917 року спричинив політичну еміграцію в класичному розумінні, зосереджену передусім у Франції та Чехословаччині. В останній, за підтримки президентів Масарика та Бенеша, виник справжній “український П’ємонт”. Тамтешня влада підтримувала тисячі емігрантів і студентів, сприяючи створенню основних українських інституцій, таких як Український вільний університет, Український високий педагогічний інститут, Українська студія пластичних мистецтв та Український господарсько-кооперативний факультет. До цієї екосистеми також входив Український інститут соціології, очолюваний соціалістом-революціонером, який мав афілійований робітничий університет і друкарню, що видавала журнали та книги, зокрема “Соціологію українського відродження” Микити Шаповала. У політичному плані це середовище було різноманітним, охоплювало колишніх урядовців Української Народної Республіки та Гетьманату Скоропадського, активістів Українського соціал-демократичного робітничого руху та соціалістів-революціонерів. Воно також стало місцем зародження Організації українських націоналістів (ОУН). Цей яскравий період раптово закінчився з нацистською та наступною радянською окупаціями, які спричинили чергову перерву в українській політичній традиції.

Більше по темі

Вісім мільйонів українців за кордоном становлять виклик для безпеки країни — Сибіга

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга назвав повернення українців додому стратегічним пріоритетом та серйозним безпековим викликом. За його словами, уряд розробляє заходи для стимулювання мігрантів, проте цей процес ускладнюється тим, що європейські країни не зацікавлені втрачати кваліфіковані та адаптовані українські кадри, які вже стали вагомою частиною їхніх економік. Дослідження Центру економічної стратегії підтверджують: кількість українців за кордоном зростає, а близько 80% тих, хто планує повернутися, чекають на повне завершення війни та відновлення авіасполучення.

Політичний ландшафт діаспори після Другої світової війни, однак, був зовсім іншим. Близько 2,3 мільйона громадян УРСР були вивезені до Німеччини як примусові робітники. Хоча більшість повернулася після війни, приблизно 250 000 стали переміщеними особами (DP) у таборах в американській та британській зонах. Демографічно 70-80 відсотків із них походили з довоєнних польських, румунських та чехословацьких територій; лише близько 60 000 були з центральної та східної України, включаючи невелику групу з індустріальних центрів.

Хоча більшість переміщених осіб були молодими і походили з селян або робітничого класу, важливе ядро інтелектуалів, професіоналів та політичних активістів з Галичини та Чехословаччини також втекли, щоб уникнути радянських репресій. Живучи в таборах і маючи достатньо вільного часу через брак роботи, вони спрямовували свою енергію в освіту, культуру та релігію. Цей активізм надихав громаду і запобігав апатії, яка спостерігалася в інших контекстах переміщених осіб, створюючи ідеальні умови для політичної мобілізації. У цих таборах вони провели близько трьох років (1945–48), перш ніж почалося систематичне переселення.

У таборах фракція ОУН-Бандери (ОУН-Б) стала домінуючою політичною силою. Маючи близько 5 000 членів у повоєнній Німеччині, вона була єдиною значною політичною організацією і агресивно намагалася гегемонізувати всі сфери українського життя.

На противагу цьому, Українська Національна Рада, що представляла уряд у вигнанні, налічувала лише 200 членів, а прихильників Скоропадського було лише кілька. Бандерівці просували ідеологію інтегрального націоналізму, яка ставила націю понад усе, виступала за авторитарну українську державу і наголошувала на дії, силі та волі. Вони часто ставилися до українських переселенців з основних земель (”наддніпрянців”) зі зневагою через їхню, на їхню думку, слабку національну свідомість, вважаючи, що вони потребують “перевиховання”.

Важливо відзначити ключову ідеологічну зміну, яка відбулася в Україні в цей час. У 1943 році ОУН і УПА створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) на чолі з Романом Шухевичем. Під впливом повідомлень зі східної України вона замінила інтегральний націоналізм програмою просування демократичних прав. Однак ця зміна мало вплинула на діаспорних бандерівців у таборах Ді-Пі, які залишалися вкоріненими в європейських міжвоєнних авторитарних традиціях.

Основним повоєнним політичним проєктом ОУН(б) був Антибільшовицький блок народів (АБН) — коаліція, що базувалася в Мюнхені і лобіювала в західних урядах незалежність країн, підкорених СРСР. Проте, будучи націоналістичним, консервативним і часто авторитарно-правим альянсом, він залишався політично маргінальним, і ця маргінальність продовжилася і в сучасну епоху.

У 1992 році в Україні ОУН(б) була відтворена як політична партія — Конгрес Українських Націоналістів (КУН). Очолювана Славою Стецько, вона залишилася маргінальною ультраправою групою, про що свідчить той факт, що її кандидат отримав лише 1,6% голосів на президентських виборах 2019 року і 0,04% на парламентських виборах. Попри свою мінімальну роль, група була ефективно використана прокремлівською пропагандою для очорнення політичної культури України.

Групи Ді-Пі, які не погоджувалися з бандерівцями або походили з-поза меж Галичини, формували свої власні менші організації. Східні українці, які були православними, об’єдналися навколо Автокефальної Української Православної Церкви.

У 1946 році була заснована Українська революційно-демократична партія (УРДП). Очолювана відомим письменником Іваном Багряним, вона стала найбільшою політичною групою серед східноукраїнської еміграції. УРДП виступала за “демократичний націоналізм”, що різко контрастував з інтегральним націоналізмом ОУН-Б.

Важливо, що вони вважали: значущі зміни в Україні зрештою мають відбутися всередині СРСР, передбачаючи, що автономістські сили врешті-решт наберуть обертів.

У 1990 році УРДП змінила свою назву на Українську республіканську демократичну партію. Виникла ліва фракція УРДП, яка видавала щомісячну газету “Вперед” (1949–59), що публікувала статті про події в Радянській Україні, міжнародну політику та емігрантське життя з демократичної соціалістичної точки зору. Редакційна колегія журналу складалася з видатних інтелектуалів, серед яких Іван Майстренко (колишній боротьбист), Всеволод Голубничий (економіст), Борис Левицький (політичний аналітик), Григорій Костюк (літературний критик) та інші. Десятиліття потому, коли у 1980-х роках навколо журналу “Дзвін” виникла нова українська ліва інтелектуальна група, група “Вперед” формально саморозпустилася, передавши естафету новому поколінню.

Більшість із 35 000 переміщених осіб, які прибули до Канади, починаючи з 1947 року, оселилися в Торонто та прилеглих районах, менші групи — у Вінніпезі, Едмонтоні та Монреалі. 1950-ті роки характеризувалися потужним економічним зростанням, соціальним конформізмом — особливо щодо гендерних ролей, — високою народжуваністю, розширенням держави загального добробуту, зростаючим споживацтвом і появою “підліткової культури”. Канада відрізнялася від США, де оселилося близько 80 000 українців. Вона мала більш ліберальну та соціально орієнтовану політичну культуру. Вона розглядала себе як “культурну мозаїку”, а не як “плавильний котел”, і в ній не було потужних ультраконсервативних, антикомуністичних рухів на кшталт Товариства Джона Берча чи маккартизму. У Канаді існувала Прогресивна консервативна партія, яка критично ставилася до СРСР і підтримувала Україну, яка також запровадила великі соціальні програми та Канадський білль про права.

Канадський контекст дозволяв емігрантам легко знаходити роботу, підтримувати освіту своїх дітей та жертвувати кошти на заснування нових українських організацій, які займалися соціальними, культурними та освітніми потребами.

Значну роль відігравала громадська організація ОУН(б), молодіжні гуртки, суботні школи, танцювальні колективи та хори, що становили основу життя громади. Інші галичани організували Пласт, який, як і молодіжна група ОУН-Б, пропагував український патріотизм. Політична активність в основному обмежувалася закликами до вільної України, які лунали на громадських заходах. Нова емігрантська громада не могла ефективно пояснити українську боротьбу канадцям загалом або 360 000 українських канадців, зосереджених у прерійних провінціях, багато з яких втратили вільне володіння рідною мовою з часу поселення в 1891 році. Це завдання лягло на плечі англомовної інтелігенції та професіоналів, які розуміли канадське суспільство. “Бебі-бумери”, народжені після 1946 року, почали виконувати цю роботу.

Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.