Про створення спецтрибуналу за злочин агресії Росії проти України, роботу ініціативи «Трибунал для Путіна», складний баланс між правами людини та національною безпекою під час війни, а також про трансформацію українського громадянського суспільства в інтерв’ю Kyiv Post розповіла виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Спецтрибунал по Росії та Рада Європи: чому саме цей майданчик
Kyiv Post (KP): Пані Олександро, нещодавно Європейський Союз виступив співзасновником спеціального трибуналу для Росії за злочин агресії проти України. Чому базовим майданчиком для цього процесу було обрано саме Раду Європи?
Україна завдала удару по Санкт-Петербургу: гірка пілюля для Путіна?
Олександра Романцова (ОР): Власне Україна тривалий час шукала шляхи створення легітимної міжнародної інституції, рішення якої беззастережно визнаватимуться у міжнародних відносинах. Саме тому Рада Європи – це хороший і фаховий вибір з кількох причин.
По-перше, вона має один із найстаріших судових форматів — Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), створений раніше за МКС чи ad-hoc трибунали. Ця інституція володіє величезним досвідом визначення, наприклад, фінансового еквіваленту порушень прав людини з боку держави. Саме тому Реєстр збитків зараз перебуває там. По-друге, це авторитетне міжнародне об’єднання, створене для превенції війни.
Саме у Раді Європи ми, Україна, маємо найбільшу підтримку, про що говорять резолюції щодо Криму та Донбасу, які ухвалювалися ще з 2014 року. Звісно, це альтернативний варіант, оскільки Рада Безпеки ООН через архітектурні вади та право вето Росії заблокована і не працює.
Надалі на документ чекає ратифікація країнами, які прагнуть персонально долучитися до процесу. Водночас таке підписання означає не просто формальне визнання легітимності майбутніх судових рішень, а передбачає конкретні зобов’язання, у тому числі фінансування бюджету та участь у процедурах відбору суддів. До слова, суддів обиратимуть винятково за професійним принципом, а не як представників конкретних держав. Саме так розгортатимуться всі подальші процеси.
KP: На якому етапі зараз створення Спецтрибуналу для засудження Росії за злочин агресії проти України? Рішення про долучення ЄС – це наступний крок, так?
ОР: Так! Нагадаю, все почалося у 2023 році, коли в Гаазі Євросоюз створив першу агенцію для збору інформації про злочин агресії. Це було необхідно, адже в країнах ЄС немає єдиного стандарту правосуддя: наприклад, в Чехії свідчення українців збирає поліція, а в Польщі — прокуратура. Євроюст допомагає обмінюватися даними, але не уніфікує їх.
Наступним кроком став Реєстр збитків, який трансформувався в Міжнародний комітет із відповідності (International Compliance Committee). Туди вже надійшло понад 100 тисяч заявок щодо майна, втрати годувальника, перебування в полоні чи втрати бізнесу. Але нам потрібно, щоб туди звернулися всі, адже ми маємо мільйони постраждалих та мільйони потенційних епізодів.
Юридичні перешкоди та ініціатива «Трибунал для Путіна»
KP: Які головні перешкоди — юридичні чи практичні — є для процесу створення Cпецтрибуналу для РФ зараз?
ОР: Перше — це бюджет. Правосуддя — задоволення дороге. Треба визначити, хто платитиме, як гроші розподілятимуться, де брати унікальних фахівців від адміністративного до пошукового рівня.
Друге — процедурні нюанси. Чи працюватиме суд за відсутності підсудних? Хто є потерпілим у суді щодо злочину агресії — держава чи конкретні люди? Статут трибуналу, над яким працювала коаліція партнерів разом із МЗС України (зокрема Антон Кориневич та заступниця голови Офісу Президента Ірина Мудра), передбачає, що саме судді своїм рішенням визначатимуть, коли стартувала війна — у 2014 чи у 2022 році.
Ну і наостанок — де утримувати підсудних у разі затримання? Нідерланди не дуже раді потенційно утримувати представників ядерної держави, яка чхати хотіла на міжнародні правила. Гіпотетично їх можна утримувати в Україні, але нам важливо, щоб процес був максимально бездоганним, об’єктивним і справедливим, аби ніхто у світі не міг його критикувати.
Нам дуже важливо, щоб якомога менше претензій було до несправедливості процесу. Росія — країна з непередбачуваним минулим, яка століттями маніпулює інформацією. Якщо ми не зафіксуємо все спільними міжнародними документами та резолюціями, вони просто все перепишуть.
KP: Паралельно існує ініціатива «Трибунал для Путіна» (T4P). Яка її роль і скільки кейсів уже зафіксовані?
ОР: «Трибунал для Путіна» — це не суд, а глобальне об’єднання правозахисних організацій, які займаються незалежним документуванням воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду, починаючи з 2014 року. Станом на 4 червня в нашій базі зафіксовані 108 049 кейсів. Статистика відкрита п’ятьма мовами на сайті трибуналу.
Для порівняння: правозахисники за міжнародними стандартами збирали дані з 2014 року, тоді як Департамент міжнародних злочинів у Генпрокуратурі з’явився лише у 2019-му. Наша інформація верифікує те, що Україна говорить як держава. Ми готуємо подання до МКС, щоб стимулювати видачу нових ордерів на арешт російського командування. Наразі є шість ордерів, але ми очікуємо значно більше — зокрема щодо тортур, обстрілів та підриву Каховської ГЕС.
Баланс безпеки і прав людини: мобілізація та вибори
KP: Сьогодні Україна шукає баланс між національною безпекою та правами людини. Де проходить ця межа в умовах повномасштабної війни?
ОР: Права людини — це завжди про баланс. У міжнародному праві є поняття дерогації — коли держава офіційно пояснює, що через об’єктивні обставини, наприклад окуповані території, вона тимчасово не може гарантувати певне право, скажімо, на справедливий суд. Україна повідомила про це міжнародні інституції.
Але війною не можна виправдати все підряд. Війна не дає права розпоряджатися грошима без звітування перед суспільством. Те саме стосується роботи ТЦК. Мобілізація необхідна воюючій державі, це обов’язок громадян. Проте незаконні дії, побиття, недопуск юристів до супроводу громадян не можуть толеруватися жодним чином. Якщо толерувати беззаконня в одній сфері, закон швидко перестане існувати в інших.
KP: Чи можливі у цих обставинах демократичні вибори, про які часом згадують іноземні політики?
ОР: Коли Дональд Трамп наводить приклад виборів у США під час громадянської війни, я раджу подивитися «Банди Нью-Йорка» — сьогодні ті процеси не пройшли б жодного демократичного фільтра. Про які вибори можна говорити, коли на виборчу дільницю у будь-який момент може прилетіти російський дрон?
Ба більше, у нас колосальні юридичні та демографічні перешкоди. Потрібно перереєструвати мільйони виборців, які виїхали за кордон. В Конституції немає опису виборів у таких умовах, а міняти її під час воєнного стану не можна — слово за Конституційним Судом. Крім того, діє ценз осілості — обов’язкове проживання в Україні протягом останніх 5 років. Оскільки більшість евакуйованих — це жінки з дітьми, виникає серйозна гендерна диспропорція: жінки, які рятували родини, автоматично втрачають право балотуватися на національні посади. Готуватися до розв’язання цих вузлів потрібно вже зараз, але провести вибори «під копірочку» сьогодні нереально.
Лабораторія змін: як змінилося громадянське суспільство
KP: Українське громадянське суспільство зразка 2014 року і сьогоднішнє — у чому головна різниця?
ОР: Воно остаточно зламало скляні стелі та стіни між різними соціальними групами. В одному підрозділі ТрО на початку повномасштабного вторгнення опинилися танцівник Національної опери, автослюсар із Троєщини, власниця перукарні з Борщагівки та зірковий співак.
Центр громадянських свобод протягом 10 років вручав Волонтерську премію. Ми її закрили, тому що в ній більше немає потреби: сьогодні до здорового волонтерства та донатів залучено до 80% населення України. Не бути включеним у цей процес у нас уже просто дивно, бо це стало суспільною нормою. Громадянське суспільство в Україні перетворилося на справжню глобальну лабораторію соціальних змін, яка розрослася до масштабів усього населення.
Візія майбутнього від Олександри Романцової
KP: Якою ви бачите Україну після завершення цієї війни?
ОР: Сильною та партнерською. Я дуже не хочу, щоб наше суспільство перетворилося на «вічних жертв», які вміють лише просити про допомогу. Ми маємо увійти до Європейського Союзу як рівні, сильні партнери, які можуть багато туди привнести.
Кожен українець, який зараз перебуває за кордоном, — це унікальний амбасадор, здатний будувати наукові, бізнесові та культурні містки між двома країнами, оскільки він розуміє обидва контексти. Нам час припинити оцінювати, хто «правильний» українець, а хто ні. Наша різноманітність — це наш механізм виживання, і в цьому ми надзвичайно талановиті.
KP: Традиційне фінальне питання: якби ви були на моєму місці, що б ви запитали в Олександри Романцової і якою була б відповідь?
ОР: (Сміється) Я б запитала себе: «Що тебе підтримує?». Бо працювати в темі воєнних злочинів ресурсно дуже важко.
Мене підтримують люди навколо. Я маю тисячі причин пишатися українцями. Ми не ідеальні, але ми живі. Мене надихає сам шанс бути всередині суспільства, яке здатне переосмислити своє минуле і реалізуватися в абсолютно новій якості. Друзі часом називають мене «токсичною оптимісткою». Але подивіться на історію своїх родин з 1900-х років: наші прабабусі та прадідусі пережили значно страшніші речі й вистояли. У нас є ресурси, є можливості, і ми обов’язково навчимося не просто виживати, а жити далі й будувати майбутнє для наших дітей.
