Ада Роговцева — це ім’я, яке давно вийшло за межі театральних афіш чи титрів художніх стрічок. Герой України, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка та провідна актриса нашої сцени, вона володіє регаліями, які можна перераховувати годинами. Проте в сучасному контексті Ада Миколаївна стала чимось значно більшим, ніж просто народною артисткою. Вона перетворилася на совість української інтелігенції та один із найпотужніших голосів культурної деколонізації, що звучить однаково переконливо і в переповнених залах, і в холодних прифронтових бліндажах.
Як воєнне дитинство на Сумщині та випадковий іспит сформували майбутню зірку театру?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Майбутня зірка народилася 16 липня 1937 року в селі Глухів на Сумщині. Дитинство дівчинки припало на час Другої світової війни, і ці перші, закарбовані в пам’яті спалахи воєнного лихоліття багато в чому сформували її внутрішній стрижень. Батько, Микола Роговцев, мав дві вищі освіти, але, за іронією радянської долі, працював в органах НКВС, а в часи війни служив в охороні Микити Хрущова. Родині довелося пізнати страхи евакуації та голодні повоєнні роки в Полтаві, а згодом — у Києві.
Оксана Забужко: "Тільки те має над нами силу, що ми самі своєю силою напоюємо"
Цікаво, що в юності Ада навіть не мріяла про сцену, серйозно готуючись до кар’єри газетярки. Вона любила слово, багато читала і збиралася вступати на факультет журналістики. Проте в останній момент подруги буквально за руку привели її на іспити до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Юна абітурієнтка прочитала приймальній комісії щось настільки щире й щемливе, що майстер курсу, видатний педагог Леонід Олійник, без вагань зарахував її до своєї майстерні. Це спонтанне рішення назавжди змінило вектор розвитку всього українського театрального мистецтва.
Її талант розквітав стрімко, майже аномально для тогочасної консервативної системи. Вже у 18 років, будучи студенткою-другокурсницею, Роговцева дебютувала на екрані у стрічці «Кривавий світанок». Одразу після випуску в 1959 році її запросили до престижної трупи Київського театру російської драми імені Лесі Українки. А всього за рік, у свої 23, вона отримала звання Заслуженої артистки УРСР. Для радянського театрального простору, де визнання зазвичай чекали десятиліттями, це був безпрецедентний випадок. На київському небосхилі спалахнула зірка, яка невдовзі підкорить мільйони.
У чому полягав феномен вистави «Варшавська мелодія» та кінематографічного успіху акторки?
Київському театру Російської драми Ада Роговцева віддала 35 років свого життя, ставши його ведучою акторкою та головним символом. Саме на цих підмостках народилася роль, яка принесла їй небачену славу та впізнаваність. Мова йде про польку Гелену у виставі «Варшавська мелодія» за однойменною п’єсою Леоніда Зоріна. Історія трагічного, неможливого кохання радянського хлопця і польської студентки на тлі сталінської заборони на шлюби з іноземцями стала для радянської дійсності справжнім культурним вибухом.
Роговцева виходила в образі Гелени понад 700 разів. На її вистави до Києва приїздили театрали з усього Радянського Союзу, купуючи квитки у спекулянтів за шалені гроші. Вона грала кохання так, що глядачі в залі плакали, а образ актриси назавжди злився з уявленням про абсолютну витонченість, шляхетність і глибокий драматизм. Це був тріумф акторської гри, де кожен жест, кожен погляд і пауза тримали в напрузі сотні людей.
Паралельно і дуже органічно розвивалася й кінокар’єра Роговцевої, яка довела режисерам, що її акторський діапазон не має меж — вона однаково переконливо втілювала на екрані як вишуканих аристократок, так і змучених життям простих селянок. Роль підпільниці Марії у фільмі «Салют, Маріє!» принесла їй титул найкращої акторки року за версією найвпливовішого журналу «Радянський екран» і відкрила її ім’я для міжнародного глядача.
Невдовзі відбулася ще одна знакова подія — вихід на екрани масштабної телевізійної епопеї «Вічний поклик» (Вечный зов), де актриса виконала роль Анни Савельєвої. Її героїня пройшла крізь горнило репресій, війни та особистих зрад, а тонка, трагічна гра Роговцевої змусила співпереживати її долі кожну радянську родину. Також не можна не згадати її Донну Анну в «Камінному господарі» — блискучій екранізації шедевра Лесі Українки, де Ада Миколаївна продемонструвала бездоганне володіння високим українським класичним стилем. Загалом її творчий доробок налічує понад 100 ролей у кіно та десятки складних театральних робіт під керівництвом таких метрів, як Роман Віктюк чи Едуард Митницький.
Як відбулася громадянська деколонізація Ади Роговцевої та чому вона відмовилася від евакуації у 2022 році?
Проте справжнє історичне значення постаті Ади Роговцевої розкрилося вже в епоху незалежності. Її біографія — це не просто перелік успішних ролей, це унікальний приклад усвідомленої культурної та громадянської деколонізації. Будучи акторкою, яка десятиліттями асоціювалася з російськомовним культурним полем і мала колосальний авторитет у Москві, Роговцева після початку російської агресії у 2014 році здійснила крок, на який спромоглися лише одиниці з її колег. Вона рішуче, раз і назавжди, спалила всі мости з РФ.
Актриса повністю відмовилася від будь-яких контактів з Росією, де до того активно знімалася, заробляла гроші та мала тисячі шанувальників. Російська влада відреагувала миттєво й у своєму репертуарі: проти 77-річної жінки порушили кримінальну справу, оголосили її «радикальною націоналісткою» та закрили в’їзд до країни. Але Роговцеву це не зупинило. Велику сцену вона змінила на бліндажі, шпиталі та напівзруйновані будинки культури на Донбасі. Разом із донькою, режисеркою Катериною Степанковою, та невеликою групою однодумців вона стала регулярною гостею на передовій, виступаючи перед бійцями ЗСУ та добровольчих батальйонів під звуки канонади.
«Найголовніше в житті людини — зберегти свою людську гідність всупереч усьому. Бо людина без гідності — неповноцінна, а народ без гідності — це вже не народ»
Коли ж у лютому 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, 84-річна актриса категорично відмовилася від евакуації. Вона залишилася в Києві, який тоді опинився під жорстокими обстрілами. Ба більше, її столична квартира швидко перетворилася на справжній волонтерський хаб. Сюди з блокпостів приходили українські захисники: Ада Миколаївна власноруч прала їм форму, готувала гарячі домашні обіди, обіймала і просто розмовляла, даруючи те саме материнське тепло, яке на війні цінується дорожче за бронежилети. Цим вчинком вона наочно продемонструвала, що статус «народного артиста» вимірюється не державними нагородами, а здатністю бути зі своїм народом у часи смертельної небезпеки.
Які особисті трагічні події та велике кохання вплинули на життя прими?
За кожною величною історією життя завжди ховається жива людина зі своїми болями й таємницями, і життя Роговцевої не стало винятком. Своє єдине й абсолютне кохання, видатного українського актора Костянтина Степанкова, вона зустріла ще під час навчання в інституті. Він був її педагогом. Попри суворі радянські закони та загрозу звільнення за роман між викладачем і студенткою, вони пішли за покликом серця. Цей союз тривав сорок шість років, сповнених творчих суперечок, шаленої підтримки та ніжності, аж до самої смерті Степанкова у 2004 році. Свою тугу за коханим актриса згодом вилила на сторінки терапевтичної книги «Мій Костя».
Одним із найяскравіших спогадів її юності стало знайомство з патріархом українського кінематографа Олександром Довженком. Вони перетнулися, коли Ада була зовсім юною студенткою театрального інституту. Довженко, який мав унікальне бачення людської природи, подивився на перші акторські спроби дівчини і пророчо зазначив, що на неї чекає велике майбутнє на екрані. Його слова стали для Роговцевої не просто компліментом, а справжнім творчим орієнтиром і благословенням, яке вона пронесла крізь усю свою кар’єру.
Проте найважчий і найстрашніший удар доля завдала актрисі у 2012 році. Її син, талановитий актор і режисер Костянтин Степанков-молодший, помер від важкого онкологічного захворювання. Свого часу він брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що, вочевидь, і підірвало його здоров’я. Втрата сина ледь не зламала Аду Миколаївну, але вона знайшла в собі сили жити далі заради доньки, онуків та українського глядача. Свій біль вона знову сублімувала у творчість, написавши пронизливу мемуарну прозу «Свідоцтва про життя» (Свидительства о жизни). На жаль, книга досі не перевидана українською мовою, тож придбати її неможливо.
