Даніїл Чебикін — російський регіональний політичний активіст, який нині живе в Єревані. Російська влада оголосила його «екстремістом» і «терористом» та розшукує за цими звинуваченнями. Він заснував «Омське громадянське об’єднання» — рух, що виступає за регіоналізм і проти війни.
Також Чебикін бере участь у проєкті «Твердый знак», створеному у Вірменії дезертиром Владіміром Бернгардтом. Ініціатива допомагає російським військовим уникнути мобілізації або залишити армію після відправлення на фронт.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Kyiv Post поспілкувався з ним про війну Росії проти України, зростання кількості дезертирів та погрози Москви на адресу Вірменії.
Kyiv Post: Як, на вашу думку, війна сьогодні впливає на пересічного росіянина?
Даніїл Чебикін: Станом на 2026 рік ігнорувати війну стало неможливо навіть у регіонах, розташованих за тисячі кілометрів від України.
Дрони ССО уразили базу Балтійського флоту РФ у Кронштадті за 1000 км від кордону
Я родом з Омська — міста, що розташоване більш ніж за 3 000 кілометрів від українського кордону. Втім, війна дедалі сильніше впливає на повсякденне життя і там. Влада регулярно виправдовує різноманітні обмеження міркуваннями безпеки. Доступ до інтернету відключають під приводом загрози ударів безпілотників, хоча українські дрони ніколи не долітали до Омська. Використання цивільних безпілотників суттєво обмежили, а працівники великих промислових підприємств стикаються з новими обмеженнями у своїй роботі.
Найбільше змінилося те, наскільки глибоко держава втручається в життя людей.
Наприклад, на Омському нафтопереробному заводі працівникам — а це понад 15 тисяч осіб — за повідомленнями, заборонили приносити на територію пристрої з GPS. Фактично під заборону потрапили сучасні смартфони та фітнес-трекери. Десятки тисяч людей змушені повертатися до звичайних кнопкових телефонів.
Офіційно ці заходи пояснюють міркуваннями безпеки. Однак дедалі більше людей сприймають їх як частину ширших зусиль держави з посилення політичного контролю.
Але рейтинги схвалення Путіна залишаються високими.
Я згоден, що влада, ймовірно, завищує показники підтримки Путіна. Водночас я вважаю, що його особистий рейтинг справді залишається високим. Однак підтримка самої війни, на мою думку, значно нижча, ніж це часто подають.
Є частина суспільства, яка щиро підтримує війну та споживає державну пропаганду. Але значна частина населення радше байдужа, ніж сповнена ентузіазму. Люди пристосовуються до обставин, тримають свої погляди при собі й намагаються жити далі.
Найбільше змінилося те, наскільки глибоко держава втручається в життя людей. Доступ до незалежної інформації стає все складнішим. Для користування більшістю великих соціальних мереж уже потрібні VPN-сервіси, а влада активно намагається обмежити їхню роботу.
Поки що невдоволення не вилилося в масові протести. В умовах репресивного середовища в Росії це зробити непросто. Проте я вважаю, що така політика поступово підриває підтримку правлячої партії, навіть якщо багато людей досі не готові відкрито виступати проти Путіна.
Чи справді основні соціальні мережі недоступні для пересічних росіян?
Лише без VPN. Виняток становлять російські платформи MAX і «ВКонтакте». Telegram нещодавно також заблокували. Instagram заблокували вже давно. Доступ до X, Facebook і YouTube також обмежений.
Деякі сервіси формально не заборонені, але їхню роботу навмисно сповільнюють. Наприклад, швидкість YouTube, за повідомленнями, обмежили приблизно до 128 кілобітів за секунду. Технічно сайт залишається доступним, але на практиці дивитися відео майже неможливо.
Ви самі виїхали з Росії, щоб уникнути мобілізації. Чи стає дезертирство масовим явищем?
Безумовно.
Коли ми запустили нашу гарячу лінію для допомоги людям уникнути мобілізації у 2022 році, більшість звернень надходила від тих, хто намагався не потрапити до війська. До 2026 року ситуація кардинально змінилася. Тепер до нас часто звертаються військові, які вже опинилися на фронті й хочуть залишити армію.
Точну кількість дезертирів визначити неможливо, але оцінки коливаються приблизно від 300 до 800 тисяч осіб. Частина людей дезертирувала неодноразово — після затримання їх повертали на службу, а згодом вони знову залишали військо. Це ускладнює підрахунки.
Новобранців часто схиляють підписувати контракти, обіцяючи вищу зарплату, але інфляція значною мірою нівелювала ці фінансові стимули
Навіть відносно невелика організація «Твердый знак» зараз отримує понад 200 звернень щодня. І ми не єдині, хто працює в цій сфері. Існують також проєкти «Идите лесом», Stoparmy та інші.
Багатьох дезертирів можна умовно поділити на дві великі групи. Перша — це мобілізовані, які спочатку підтримували війну або вірили офіційній пропаганді, але змінили свою думку після особистого досвіду участі в ній. Друга — молоді призовники, які опинилися в системі, що дедалі більше нагадує механізм безперервної мобілізації.
Сьогодні повістка автоматично тягне за собою обмеження в повсякденному житті, зокрема щодо пересування та доступу до окремих послуг. Новобранців часто схиляють до підписання контрактів, обіцяючи вищу зарплату, але інфляція значною мірою нівелювала ці фінансові стимули, тоді як рівень втрат залишається високим. Ба більше, середня тривалість служби для нових контрактників до загибелі або поранення може бути вкрай короткою.
У підсумку багато людей доходять висновку, що втекти від цієї системи краще, ніж воювати.
Ви порівнювали нинішню війну радше з Першою світовою, ніж із Другою світовою. Чому?
Даніїл Чебикін: Під час Другої світової війни Радянський Союз вів оборонну війну. Сьогоднішня ситуація принципово інша.
На мою думку, значно ближчою історичною паралеллю є Перша світова війна. У міру того як той конфлікт затягувався, дедалі більше російських солдатів доходили висновку, що гинуть за цілі, які не мають нічого спільного з їхніми власними інтересами. Цілі підрозділи дезертирували. Зрештою військова система почала руйнуватися, а її занепад став одним із чинників революційних подій 1917 року.
Я не стверджую, що історія повториться точнісінько так само. Але багато російських військових сьогодні приходять до схожих висновків. Вони дедалі краще розуміють, що воюють не з «нацистами» і не захищають Росію від НАТО. Вони бачать, як до них ставиться власне командування, і починають замислюватися, чому взагалі опинилися на цій війні.
Саме тому я вважаю, що дезертирство стало однією з найважливіших форм антивоєнного спротиву, які сьогодні можливі всередині Росії.
Що, на вашу думку, спонукає Путіна продовжувати війну попри всі її наслідки?
Я не думаю, що Путін керується якоюсь цілісною довгостроковою стратегією. Він поводиться як цар.
Його головна мета — зберегти владу. Такий підхід спрацював після анексії Криму, коли його популярність різко зросла. Думаю, він очікував, що повномасштабне вторгнення дасть схожий результат.
Натомість він прорахувався.
Відтоді багато рішень виглядали радше реакцією на поточні проблеми, ніж частиною продуманої стратегії. Наприклад, мобілізація більше нагадувала спробу оперативно вирішити військову проблему, ніж елемент великого плану.
Особливо помітною ця суперечність стає, коли йдеться про демографію. Росія стикається із серйозним демографічним спадом, але водночас держава продовжує політику, яка потребує величезних людських ресурсів.
Але навіть якщо завтра народяться мільйони дітей, дорослими вони стануть лише через 20 років
Економічні наслідки вже добре помітні. Військові витрати деформують економіку, технологічний розвиток сповільнюється, а Росія дедалі більше відстає від розвинених країн. Проте, схоже, ніщо з цього не змушує Кремль змінити курс.
Якщо ж спробувати уявити справді довгостроковий план, картина стає ще менш зрозумілою. Україна продовжує нарощувати свої можливості. Безпілотники та ракети великої дальності стають вдосконалюються. Удари по енергетичній інфраструктурі тривають. Тож у чому полягає кінцева мета?
З раціональної точки зору логічним кроком було б визнати помилку, припинити бойові дії, зупинити мобілізацію та почати демонтаж репресивної системи. Натомість влада говорить про демографічну кризу й одночасно пропонує такі заходи, як обмеження абортів і стимулювання народжуваності.
Але навіть якщо завтра народяться мільйони дітей, дорослими вони стануть лише через 20 років.
А що з пропагандою? Вона вже давно не обмежується телебаченням і дедалі активніше проникає до шкіл.
Це одна з найсерйозніших проблем, з якими сьогодні стикається Росія.
Держава просуває вкрай ідеологізовану версію історії через шкільні підручники, обов’язкові «патріотичні» уроки та зустрічі з ветеранами. У певному сенсі масштаби спотворення історії є справді вражаючими.
Це своєрідний ідеологічний Франкенштейн.
Втім, я також вважаю, що ефективність цієї системи має свої межі.
Радянська ідеологія, попри всі її недоліки, пропонувала цілісний світогляд і бачення майбутнього. Сучасна російська пропаганда набагато менш послідовна. Сьогодні вона апелює до Радянського Союзу, завтра — до Російської імперії, потім — до православ’я, націоналізму, антизахідної риторики чи чогось іншого.
Це своєрідний ідеологічний Франкенштейн.
Радянський Союз принаймні обіцяв майбутнє — комунізм, добробут, рівність, хоч би якими нереалістичними були ці обіцянки. Нинішня система не здатна запропонувати настільки ж цілісне бачення майбутнього.
Саме тому я зберігаю обережний оптимізм. Багато молодих людей продовжують шукати альтернативні джерела інформації та знаходять способи обходити обмеження. Реальність часто виявляється переконливішою за пропаганду.
Зараз ви живете у Вірменії. Як сьогодні вірмени ставляться до Росії?
З 2022 року відбулися дуже глибокі зміни.
Дедалі більше вірмен сприймають Росію як ненадійного союзника, значною мірою через роль Москви під час конфлікту в Нагірному Карабаху та її ширші відносини з Азербайджаном. У результаті підтримка тіснішої інтеграції з Європою суттєво зросла.
Якими будуть майбутні відносини Вірменії з Європейським Союзом, поки що незрозуміло. Проте прагнення до глибшої інтеграції з Європою сьогодні значно сильніше, ніж кілька років тому.
Особливо показовою для мене є риторика Москви. Російські посадовці дедалі частіше попереджають, що Вірменія може зіткнутися з «українським сценарієм», якщо продовжить зближення з Європою.
На мою думку, це добре демонструє справжню логіку російської політики.
Протягом багатьох років Кремль виправдовував свої дії в Україні розмовами про «денацифікацію» та «демілітаризацію». Однак сьогодні подібні попередження лунають і на адресу Вірменії — країни, яку ніхто всерйоз не звинувачує ні в нацизмі, ні в мілітаризмі.
На мою думку, справжня проблема полягає не в ідеології. Вона в тому, що сусідні держави прагнуть самостійно визначати свій політичний курс.
Саме це Кремль і вважає неприйнятним.
