ПОГЛЯД: Старий світовий порядок мертвий

На початку 1990-х структурні теорії міжнародних відносин опинилися перед двома великими викликами. Перший був доволі простим: чому розпад Радянського Союзу став для всіх несподіванкою? СРСР був другим полюсом біполярного світового порядку, тож теорії світової політики, ймовірно, мали б уміти пояснювати і появу, і зникнення наддержав, які формують світ, який ці теорії прагнуть описати.

Друге питання було складнішим — і цікавішим, бо стосувалося майбутнього: чому на зміну біполярному світу прийшов однополярний? Чому Японія, Німеччина чи інші країни не скористалися моментом, щоб урівноважити США й самі стати наддержавами? Адже якщо держави прагнуть максимально збільшити свою відносну силу та безпеку, то, безперечно, краще очолювати власний табір, ніж бути послідовником у чужому. Як довго могла тривати однополярність? І що прийшло б їй на зміну — чи не таке ж криваве багатополярне суперництво, що завершилося Першою світовою війною?

Більше по темі

США заявили, що відбили всі іранські удари по своїх об’єктах на Близькому Сході

За даними американського посадовця, усі ракети та безпілотники, запущені Іраном по військових об’єктах США, були перехоплені або не досягли цілей.

І все ж світ уперто залишався однополярним протягом десятиліть. Сполучені Штати непокоїлись через появу нових сильних гравців і так званих держав-ізгоїв, але провідні держави світу — зрештою помітним винятком стала Росія — здебільшого не заперечували проти того, щоб Вашингтон залишався лідером. Для одних це означало, що вирішальну роль відіграють інституції та спадок попереднього порядку; для інших — що ключем до домінування США була їхня здатність поєднувати різні типи сили: м’яку, жорстку, «розумну» й навіть «дурну».

Інша, менш помітна група коментаторів звертала увагу на те, що США загалом робили чимало — не все можливе, але достатньо — щоб їхнє лідерство виглядало прийнятним для інших провідних держав. Йшлося не лише про військову присутність і гарантії для союзників, а й про те, що Вашингтон брав на себе значну частину глобальних витрат і відповідальності в різних сферах, зокрема у безпеці. Водночас США тісно інтегрували свою економіку й суспільство зі світом. Як зазначали окремі спостерігачі, такий підхід задовольняв інтереси тих держав, які теоретично могли б підірвати домінування США та створений ними порядок.

Одна з найпоширеніших теорій пояснювала це так: після Другої світової війни США свідомо «стримували» себе. Вони, як правило, просили від партнерів менше, ніж могли б вимагати, і водночас брали на себе більше, ніж було потрібно. Мета була проста — зробити американське лідерство привабливішим для інших, ніж будь-які альтернативи, які могли запропонувати суперники США. Прихильники цього підходу вважали, що світовий порядок під проводом США постійно «підтверджувався» на практиці — і тримався на тому, що Вашингтон розумів: сила дає вплив, але право лідирувати залежить від згоди (більшості) інших провідних держав.

Але тепер із цим покінчено. Політика самообмеження завершилася — і Дональд Трамп поставив у ній крапку.

Трамп не вірить у те, що потрібно віддавати — для нього важливо лише брати. Він не мислить категоріями довгострокової вигоди. Ідея «сьогодні співпрацюємо, щоб завтра отримати взаємність» — політологічний принцип, який називають «тінню майбутнього», — для нього практично не має значення. Так було завжди: як у байці про скорпіона, який жалить жабу, Трамп ніколи й не приховував своєї натури, інстинктів чи мотивів.

У перші роки його першого терміну Трампа ще «гасили» радники, які намагалися згладжувати його найгрубші імпульси. Але тепер усе інакше: його найближче оточення радше підштовхує його — і використовує його різкі повороти та непослідовність у власних інтересах. Їхню поведінку визначають радше суперництво між ними та рівень професійності, ніж контроль з боку керівника чи інституційні запобіжники.

У приватній компанії або в особистому житті поєднання влади й безвідповідального егоїзму зазвичай закінчується катастрофічно. Але коли йдеться про управління великою державою, це майже гарантовано призводить до провалу, якого можна було не допустити.

Не було жодної особливої причини, чому США не могли б поступово втрачати відносну перевагу, водночас і далі користуючись привілеями свого становища протягом наступного десятиліття. Головна іронія гасла «Америка понад усе» в тому, що міжнародний порядок — кожна міжнародна інституція — спочатку створювалися саме для того, щоб США завжди залишалися у виграшній позиції: якщо не першими, то принаймні не останніми — і майже завжди серед тих, хто задає правила.

Це була золота пора для США — відлуння епохи, коли Штати справді були першими. Йдеться про період після Другої світової війни, коли на США припадала половина світового виробництва, а сама країна залишалася єдиною державою з глобальними можливостями. Будь-які нові інституції, які сьогодні доведеться створювати з нуля, неминуче будуть або менш масштабними, або менш вигідними для США — просто через зміну реального балансу сил у світі.

Прем’єр-міністр Канади Марк Карні — ймовірно, один із найкомпетентніших світових лідерів — щойно дуже точно сформулював цю думку у своїй промові. Як він зазначив, руйнування міжнародних інституцій означає, що іншим державам доведеться вибудовувати співпрацю на тлі цієї деградації — так, щоб зменшити залежність від США і водночас забезпечити можливість для слабших країн об’єднуватися проти сильніших. Про що він прямо не говорить, так це про те, що такий світ буде біднішим, ніж міг би бути: витрати на оборону — це витрати, а не вигода. Але в головному він має рацію: це необхідність.

І це необхідно — попри всі витрати. Трамп марнує залишки доброї волі та довіри до системи, які інші держави ще були готові їй надавати. Вони робили це надто довго — через поєднання надії та невизначеності. Але, як і всі гравці, що керуються власним інтересом, вони змінюють курс не з альтруїзму, а з прагматичних міркувань.

Як я писав кілька років тому, «найуспішніший удар по американській першості завдав не зовнішній баланс сил, як давно прогнозували реалісти, а вільний вибір американських виборців». І тепер це сталося вже двічі.

Попри всю грубість його методів, Трамп із хірургічною точністю вдарив у найважливіше — у довіру до того, що США не використовуватимуть свою силу проти країн, чия лояльність і підтримка тримають міжнародний порядок. Дехто шокований тим, що США, схоже, розглядають можливість застосування сили проти союзників. Але Дональд Трамп не вірить у союзників. Вони для нього не існують — є лише вороги й жертви шахрайства. І лише вороги, на його думку, можуть заслуговувати на повагу.

Це доволі слабка теорія міжнародних відносин, але Дональд Трамп дотримується її буквально десятиліттями. (І так, у мене є розділ на цю тему, який можна цитувати.) Він не змінить своєї натури й не відступить від цього підходу. І він — президент Сполучених Штатів.

Аномалія 1990-х — питання, чому однополярність могла триматися так довго, — більше не потребує пояснень. Однополярність завершилася, гегемонія закінчилася, а те, що прийде далі, буде цілком новим. Світ стане біднішим — і, ймовірно, кривавішим.

Оригінал цієї статті, передрукованої з блогу автора Systematic Hatreds, можна прочитати тут.

Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.