На початку 1990-х структурні теорії міжнародних відносин опинилися перед двома великими викликами. Перший був доволі простим: чому розпад Радянського Союзу став для всіх несподіванкою? СРСР був другим полюсом біполярного світового порядку, тож теорії світової політики, ймовірно, мали б уміти пояснювати і появу, і зникнення наддержав, які формують світ, який ці теорії прагнуть описати.
Друге питання було складнішим — і цікавішим, бо стосувалося майбутнього: чому на зміну біполярному світу прийшов однополярний? Чому Японія, Німеччина чи інші країни не скористалися моментом, щоб урівноважити США й самі стати наддержавами? Адже якщо держави прагнуть максимально збільшити свою відносну силу та безпеку, то, безперечно, краще очолювати власний табір, ніж бути послідовником у чужому. Як довго могла тривати однополярність? І що прийшло б їй на зміну — чи не таке ж криваве багатополярне суперництво, що завершилося Першою світовою війною?
США заявили про провал атак Ірану в Перській затоці
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
І все ж світ уперто залишався однополярним протягом десятиліть. Сполучені Штати непокоїлись через появу нових сильних гравців і так званих держав-ізгоїв, але провідні держави світу — зрештою помітним винятком стала Росія — здебільшого не заперечували проти того, щоб Вашингтон залишався лідером. Для одних це означало, що вирішальну роль відіграють інституції та спадок попереднього порядку; для інших — що ключем до домінування США була їхня здатність поєднувати різні типи сили: м’яку, жорстку, «розумну» й навіть «дурну».
Інша, менш помітна група коментаторів звертала увагу на те, що США загалом робили чимало — не все можливе, але достатньо — щоб їхнє лідерство виглядало прийнятним для інших провідних держав. Йшлося не лише про військову присутність і гарантії для союзників, а й про те, що Вашингтон брав на себе значну частину глобальних витрат і відповідальності в різних сферах, зокрема у безпеці. Водночас США тісно інтегрували свою економіку й суспільство зі світом. Як зазначали окремі спостерігачі, такий підхід задовольняв інтереси тих держав, які теоретично могли б підірвати домінування США та створений ними порядок.
Одна з найпоширеніших теорій пояснювала це так: після Другої світової війни США свідомо «стримували» себе. Вони, як правило, просили від партнерів менше, ніж могли б вимагати, і водночас брали на себе більше, ніж було потрібно. Мета була проста — зробити американське лідерство привабливішим для інших, ніж будь-які альтернативи, які могли запропонувати суперники США. Прихильники цього підходу вважали, що світовий порядок під проводом США постійно «підтверджувався» на практиці — і тримався на тому, що Вашингтон розумів: сила дає вплив, але право лідирувати залежить від згоди (більшості) інших провідних держав.
Але тепер із цим покінчено. Політика самообмеження завершилася — і Дональд Трамп поставив у ній крапку.
Трамп не вірить у те, що потрібно віддавати — для нього важливо лише брати. Він не мислить категоріями довгострокової вигоди. Ідея «сьогодні співпрацюємо, щоб завтра отримати взаємність» — політологічний принцип, який називають «тінню майбутнього», — для нього практично не має значення. Так було завжди: як у байці про скорпіона, який жалить жабу, Трамп ніколи й не приховував своєї натури, інстинктів чи мотивів.
У перші роки його першого терміну Трампа ще «гасили» радники, які намагалися згладжувати його найгрубші імпульси. Але тепер усе інакше: його найближче оточення радше підштовхує його — і використовує його різкі повороти та непослідовність у власних інтересах. Їхню поведінку визначають радше суперництво між ними та рівень професійності, ніж контроль з боку керівника чи інституційні запобіжники.
У приватній компанії або в особистому житті поєднання влади й безвідповідального егоїзму зазвичай закінчується катастрофічно. Але коли йдеться про управління великою державою, це майже гарантовано призводить до провалу, якого можна було не допустити.
І ось ми тут: демонтаж буде швидким, незапланованим і вибуховим.
Не було жодної особливої причини, чому США не могли б поступово втрачати відносну перевагу, водночас і далі користуючись привілеями свого становища протягом наступного десятиліття. Головна іронія гасла «Америка понад усе» в тому, що міжнародний порядок — кожна міжнародна інституція — спочатку створювалися саме для того, щоб США завжди залишалися у виграшній позиції: якщо не першими, то принаймні не останніми — і майже завжди серед тих, хто задає правила.
Це була золота пора для США — відлуння епохи, коли Штати справді були першими. Йдеться про період після Другої світової війни, коли на США припадала половина світового виробництва, а сама країна залишалася єдиною державою з глобальними можливостями. Будь-які нові інституції, які сьогодні доведеться створювати з нуля, неминуче будуть або менш масштабними, або менш вигідними для США — просто через зміну реального балансу сил у світі.
Прем’єр-міністр Канади Марк Карні — ймовірно, один із найкомпетентніших світових лідерів — щойно дуже точно сформулював цю думку у своїй промові. Як він зазначив, руйнування міжнародних інституцій означає, що іншим державам доведеться вибудовувати співпрацю на тлі цієї деградації — так, щоб зменшити залежність від США і водночас забезпечити можливість для слабших країн об’єднуватися проти сильніших. Про що він прямо не говорить, так це про те, що такий світ буде біднішим, ніж міг би бути: витрати на оборону — це витрати, а не вигода. Але в головному він має рацію: це необхідність.
І це необхідно — попри всі витрати. Трамп марнує залишки доброї волі та довіри до системи, які інші держави ще були готові їй надавати. Вони робили це надто довго — через поєднання надії та невизначеності. Але, як і всі гравці, що керуються власним інтересом, вони змінюють курс не з альтруїзму, а з прагматичних міркувань.
Однополярний світ — точніше, те, що від нього залишалося, — помер. Не тому, що його вбили. Тому, що він сам себе знищив.
Як я писав кілька років тому, «найуспішніший удар по американській першості завдав не зовнішній баланс сил, як давно прогнозували реалісти, а вільний вибір американських виборців». І тепер це сталося вже двічі.
Попри всю грубість його методів, Трамп із хірургічною точністю вдарив у найважливіше — у довіру до того, що США не використовуватимуть свою силу проти країн, чия лояльність і підтримка тримають міжнародний порядок. Дехто шокований тим, що США, схоже, розглядають можливість застосування сили проти союзників. Але Дональд Трамп не вірить у союзників. Вони для нього не існують — є лише вороги й жертви шахрайства. І лише вороги, на його думку, можуть заслуговувати на повагу.
Це доволі слабка теорія міжнародних відносин, але Дональд Трамп дотримується її буквально десятиліттями. (І так, у мене є розділ на цю тему, який можна цитувати.) Він не змінить своєї натури й не відступить від цього підходу. І він — президент Сполучених Штатів.
Аномалія 1990-х — питання, чому однополярність могла триматися так довго, — більше не потребує пояснень. Однополярність завершилася, гегемонія закінчилася, а те, що прийде далі, буде цілком новим. Світ стане біднішим — і, ймовірно, кривавішим.
Оригінал цієї статті, передрукованої з блогу автора Systematic Hatreds, можна прочитати тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
