Після Революції Гідності Україна послідовно здобувала симпатії та підтримку західних суспільств. Особливо виразно це проявилося у 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Україна, беззаперечна жертва агресії, яка чинила героїчний опір, тоді як мільйони людей були змушені залишити свої домівки, викликала водночас співчуття і захоплення.
Українці довели, що є сучасним європейським суспільством із чіткими демократичними та прозахідними прагненнями. Цей образ зміцнила надзвичайно ефективна комунікаційна стратегія. Однак із кожним роком війни він поступово втрачав свою силу. Причин чимало: втома суспільств від затяжної війни, невпинна робота російської пропаганди та помилки самих українських політиків.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Останні кілька тижнів між Україною та Польщею триває суперечка через різні погляди на історію — точніше, на спадщину Української повстанської армії (УПА). Політична бомба, яку давно вдалося знешкодити, але так і не ліквідувати остаточно, вибухнула після того, як президент Володимир Зеленський назвав військовий підрозділ на честь героїв УПА — організації, яку в Польщі пов’язують із масовими вбивствами польського цивільного населення під час Другої світової війни.
Президент Польщі наклав вето на законопроєкт про цивільні партнерства
Після загострення обидва уряди поступово почали докладати зусиль, щоб знизити напруженість у суперечці, якої насправді не хотіла жодна зі сторін. У середині липня, після внутрішніх консультацій, Зеленський оголосив про кроки, покликані врегулювати кризу. Серед них — відкриття архівів українських спецслужб, що стосуються Другої світової війни, та прискорення видачі дозволів польським установам на проведення пошукових і ексгумаційних робіт в Україні.
Однак ключове питання полягає в тому, чи стануть ці кроки довгостроковим розв’язанням проблеми, чи це лише чергова спроба мінімізувати політичні наслідки. Безумовно, перший варіант був би кращим. Кожна наступна криза коштуватиме Україні дедалі дорожче і зрештою може покласти край принципу, яким Польща керувалася з 1991 року: відокремлювати стратегічні та конкретні інтереси від історичних суперечок.
У Польщі вже посилюються побоювання, що до новоствореного Національного пантеону України можуть увійти постаті, безпосередньо відповідальні за вбивства польського цивільного населення. Ціна питання зростає. Ще донедавна дискусія переважно стосувалася ексгумації та вшанування пам’яті жертв. Однак тепер все частіше постає питання про доречність вшанування самої УПА.
Історична політика, як випливає із самої назви, — це зрештою політика. Вона може ґрунтуватися на почутті гідності, прагматизмі або сувереністському мисленні, причому ці підходи часто переплітаються. Одне можна сказати напевно: це не академічна дисципліна. Вінстона Черчилля пам’ятають передусім як лідера, який допоміг перемогти нацистську Німеччину, а не як противника виборчого права для жінок.
Останніми роками поряд із гетьманами козацької доби в Україні дедалі частіше вшановують партизанські формування та їхніх командирів часів Другої світової війни. Щоразу, коли Польща висловлює заперечення, з українського боку часто лунає знайома відповідь: «Ніхто не вказуватиме нам, хто має бути нашими героями».
Це популістський сувереністський аргумент, який у Польщі часто помилково сприймають як доказ нібито «бандеризації» України. Така риторика політично зручна, особливо під час війни та на тлі посилення патріотичних настроїв. Водночас вона дає прямо протилежний результат.
Навряд чи хтось у Європейському Союзі очікує, що Словаччина офіційно вшановуватиме Йозефа Тісо, тоді як Іспанія вже давно відмовилася від державного вшанування генерала Франко. Таких прикладів можна навести чимало. Жодна із цих країн не стала менш суверенною, дистанціювавшись від суперечливих історичних постатей. Натомість вони знизили внутрішню напруженість, зміцнили відносини із сусідами та досягли політичного консенсусу щодо того, що найбільш суперечливій націоналістичній спадщині не місце в офіційній політиці пам’яті.
Суперечка навколо УПА потребує довгострокового політичного розв’язання, а не нескінченних апеляцій до симетрії чи зустрічних закидів у дусі «а ви самі?». Інакше Україна зрештою може заплатити високу ціну, навіть якщо деякі політики й надалі використовуватимуть це питання заради короткострокової вигоди у внутрішній політиці.
Реальність проста: вшанування певних постатей на державному рівні й надалі буде неприйнятним для багатьох партнерів України. Йдеться не про те, щоб дозволити іншим країнам писати українську історію. Йдеться про встановлення зрозумілих для обох сторін червоних ліній і визнання того, що і Польща, і Україна мають небезпідставні застереження щодо чутливих історичних питань.
Не менш важливо розрізняти державну політику пам’яті, місцеві ініціативи, діяльність громадських організацій та індивідуальні форми вшанування. Це принципово різні рівні збереження історичної пам’яті.
Україна неодноразово доводила, що здатна надзвичайно ефективно вести публічну дипломатію та за потреби діяти прагматично. Однак нинішню ситуацію можна було врегулювати значно краще. Саме тепер, коли Віктор Орбан більше не блокує проукраїнські рішення в ЄС, Емманюель Макрон і надалі підтримує Київ, а Україна водночас переживає внутрішньополітичну кризу, відкриття історичного фронту у відносинах із Польщею стало стратегічною помилкою. Вікно можливостей поступово починає закриватися.
Цілком зрозуміло, що після століть панування інших держав Україна лише тепер повертає собі право розповідати власну національну історію. Однак інші також мають право ставити під сумнів окремі елементи цієї історії. Нині потрібно менше емоційної риторики й більше дипломатії, що ґрунтується на політичному реалізмі.
Зрештою, насправді не має значення, на чиєму боці моральна правда. Значення мають прагматичні рішення, які дають позитивні політичні результати. На шляху до членства в ЄС Україні буде потрібна не лише офіційна підтримка урядів, а й прихильність європейських суспільств. Петер Мадяр уже пообіцяв провести в Угорщині референдум щодо членства України в ЄС. Саме українські політичні лідери зрештою відповідають за те, чи вдасться заручитися цією підтримкою.
За мудрого підходу історія може зміцнити європейське майбутнє України, а за необачного — стати ще одним полем битви, яке країна створить собі сама.
Погляди, висловлені в цій авторській статті, належать автору й не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.
