Бібліотека спалахнула рано вранці 24 травня 1964 року. Пожежні, згідно з офіційними даними, прибули о 6:04. Проте приборкати вогняну стихію було непросто. Того дня протягом двох годин по всьому району не було води – як стверджували, через аварію на водогоні. Загасити пожежу змогли лише через 31 годину, тобто вже 25 травня. Збереглися свідчення й про те, що фактично бібліотека горіла до 26 травня. 152 пожежники з 17 відділень боролися з вогнем, постраждали 26 вогнеборців.

Advertisement

Цікаво співставити два повідомлення про цю подію. Радіо «Свобода» тоді подало такий коментар: «Повідомлення про пожежу в бібліотеці АН УССР (нині Національна бібліотека України ім. Володимира Вернадського – Ю.Ш.) настільки жахливе, що можна уявити собі, що українська культура зазнала непоправних втрат. Не лише українська культура, а й світова культура багато втратила, оскільки в бібліотеці АН УССР зберігаються цінності, що мають всенародне значення».

У Києві обвалився Повітрофлотський міст
Більше по темі

У Києві обвалився Повітрофлотський міст

Журналістка Kyiv Post з місця подій повідомляє, що рух транспорту повністю перекрито та у деяких напрямках великі затори.

Інформація офіційної аґенції в тодішній комунізованій Україні була «оптимістичнішою»: «24 травня в приміщенні Державної публічної бібліотеки Академії наук УРСР виникла пожежа. Завдяки рішучим діям пожежних частин м. Києва пожежу вдалося локалізувати і загасити. За повідомленням керівництва Академії наук УРСР, весь рукописний фонд і картотека не пошкоджені, а основні книжкові фонди постраждали незначно і можуть бути поповнені за рахунок дублетної літератури».

Advertisement

Насправді те, що «постраждало незначно», лише за офіційними підрахунками, налічувало близько 388 тисяч одиниць зберігання. За неофіційними відомостями, втрати сягали від 500 до 600 тисяч томів – приблизно 10% всього основного фонду.

Тут дозволю собі невеличкий відступ. Коли в Україні, ще до повномасштабної фази російської аґресії проти нашої країни, раптом один за одним почали спалахувати й вибухати військові склади зі зброєю, це пояснювали тим, що хтось десь не там покурив. Хоче системне куріння «не там» вказувало на плановий характер послідовних займань. Ініціатори й виконавці всіх тих подій мали конкретні імена і прізвища. Недаремно один із найпослідовніших сталінських прибічників колись афористично закликав: «У кожної аварії повинно бути прізвище, ім'я та по-батькові».

Advertisement

Причина пожежі, що сталася 60 років тому, була персоніфікована: співробітник бібліотеки Віктор Володимирович Погружальський, 1925 року народження. Власне, не Погружальський, а Погужельський. Сам змінив прізвище, щоб відмежуватися від батька, оголошеного в 1938 році «ворогом народу».

Advertisement

В 1943-му Погружальського німці вивезли до Німеччини, де він працював на заводах Круппа, а після краху нацистів повернувся до Радянського Союзу. Погружальського піддавали відповідним перевіркам, він постійно відчував недовіру до себе. Тим не менш, він вступив на історичний факультет Київського університету, потім на заочне відділення Харківського бібліотечного інституту. З 1951 року працював у публічній бібліотеці.

Державна публічна бібліотека АН УРСР після пожежі. Травень 1964 року. Фото С.Білоконя.

Для керівництва бібліотеки та її директора Віктора Дончака Погружальський був подразнюючим фактором, незручною й неприємною особою. Справді, лише в 1958-1963 роках він написав понад тридцять (!) різноманітних скарг і заяв до центральних газет і різних інстанцій. Це були дивні заяви. Проте часом у них вказувалось і на реальні недоліки в роботі бібліотеки. Траплялося, що до заяв додавались вірші:

Advertisement

Я не чета обывательской братии!

И катитесь вы к чертовой матери!

Мой путь не избран наугад –

Еще пятнадцать лет назад!

Социализма притягательная сила

Вырвала меня из объятий

Капиталистического мира.

Я – коммунист.

Коммунист – поэт!

Мне по праву положен

Партийный билет…

Поведінка Віктора Погружальського бувала й більш екстраваґантною. Наприклад, вимагаючи квартиру, напередодні одного з травневих свят із дружиною, дитиною та навіть з тещею, взявши з собою побутові речі, він оселився в конференц-залі публічної бібліотеки. Коли в 1960 році його затаврував «товарищеский суд» (була й така радянська форма перевиховання порушників трудової та побутової дисципліни), він написав заяву з проханням виїхати до однієї з «європейських соціалістичних країн».

Advertisement

Отже, конфлікт із керівництвом бібліотеки був наявним, а факт підпалу можна було розцінити як акт помсти начальству. Так потрактував свої дії Погружальський. Медичне обстеження показало, що він страждав на «тяжке психічне захворювання». Ще з одного медичного документу можна було дізнатися, що Погружальський перебував у реактивному невротичному стані.

На допитах Погружальський розповів, як готував підпал і як здійснив задум о 5.30 ранку 24 травня 1964-го, як задумав згоріти в полум’ї. Проте не згорів. Після підпалу аж на восьми поверхах бібліотеки він чомусь опинився в вестибюлі головної будівлі. Там його як постраждалого забрала швидка допомога, доправила до Жовтневої (тепер Олександрівської) лікарні.  А вже там його затримали як підозрюваного у підпалі.

Наслідки злочину.

Судовий процес проходив наприкінці серпня 1964 року в Києві в невеликій залі народного суду на Володарській вулиці. Погружальський отримав 10 років. Директора бібліотеки звільнили, бібліотеку відремонтували, колекцію поповнили з резервного фонду. Одначе історія з пожежею – непроста.

Тодішній партійний лідер України Петро Шелест фіксує у своєму щоденнику: «Багато галасу навколо пожежі бібліотеки в Академії наук України». Так і було. Учасники правозахисного руху, а також ті, хто був критично налаштований до комуністичного режиму, вважали втрату унікальних фондів академічної бібліотеки однією з найбільших трагедій української нації, що поступово втрачала свій інтелектуальний генофонд, губила все краще, здобуте багатьма минулими поколіннями.

Євген Сверстюк тоді ж, у 1964 році, написав есе «З приводу процесу над Погружальським». Він звернув увагу на те, що слідство, судовий процес, який проходив в обстановці суперсекретності, та покарання Погружальского не відповідали масштабам трагедії. Це дало підстави розглядати пожежу як акцію радянських спецслужб. Сверстюк зауважував: «…З самого початку процес набрав дуже дивного характеру. Старанно обходилося все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, про його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки – наперебій старалися показати, що в підсудного просто поганий характер, і нічого дивного немає в тому, що він взяв і підпалив бібліотеку, щоб помститися її директорові за образу». 

Можливо, Сверстюк щось вгадав, оскільки за розповсюдження його есе людей переслідували й карали неадекватно. Не так, як Віктора Погружальського, який після відбування покарання повернувся до бібліотеки. Її директор у 2013-2018 роках Володимир Попик згадував, що співробітники хотіли вчинити самосуд над Погружальським. Та не вчинили. За словами Попика, «потім він поїхав до Молдови і там теж працював у бібліотеці, не зважаючи ні на що. А таке, зрозумійте, не кожному вибачається».

Wikipedia стверджує, що Віктор Погружальський у 2006 році мешкав у Тирасполі, тобто у столиці самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки, залишаючись громадянином України. Слід Погружальського, схоже, губиться, йде у належну цій людині безвість. Та про вчинене ним 60 років тому не слід забувати.