Одинадцять років тому, коли протести на Майдані в самому центрі Києва почали набувати трагічного характеру, фотожурналіст Якуб Шимчук опинився саме там, де на очах у всього світу творилася історія. Як офіційний фотограф президента Анджея Дуди, він став свідком одних із найбільш значущих подій у сучасній історії Україні. Його роботи були неодноразово відзначені нагородами.
В інтерв’ю спеціальному кореспонденту Kyiv Post Міхалу Куявському Якуб Шимчук ділиться спогадами про моменти, які не встиг зафіксувати об’єктив його камери.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Міхал Куявський (МК): Ви отримали нагороду «Фотографія року», нагороду «Ювілей Х», а згодом нагороду «Ювілей ХХ», а також нагороду «Велике пресфото» за знімок, зроблений під час Євромайдану. Що це була за фотографія?
Сікорський зустрівся із Залужним під час візиту до Лондона
Це була фотографія, зроблена з передньої барикади на вулиці Інститутській, яка тепер носить ім’я Небесної Сотні. Там застрелили Анатолія Жаловагу, одного з героїв Майдану. Він біг, щоб кинути шину на барикаду. Палаючі шини створювали димову завісу, яка захищала протестувальників і медиків від снайперів. Я не бачив, коли саме в нього стріляли, але краєм ока помітив, як він упав. Він поточився туди, де стояв я – прямо до моїх ніг. Я зробив те, для чого був там – сфотографував ситуацію. Чоловік, який познайомився з Анатолієм того ж дня, відтягнув його за барикаду – туди, де був я з двома італійськими фотожурналістами. Весь фоторепортаж, зроблений того «чорного четверга», отримав нагороду. То були кілька дуже напружених годин.
МК: Як виглядав Євромайдан Вашими очима? З одного боку Ви були учасником, а з іншого – журналістом, фотокореспондентом, спостерігачем.
Це був великий шок. У мене був бронежилет, але він був лише так – для самозаспокоєння. Я був там із польською командою, представниками різних ЗМІ. Озираючись назад, це була досить незвичайна група – журналісти з усього політичного спектру, від «Газети Польської» до «Факту» і «Газети Виборчої» (через сильну політичну поляризацію в Польщі ці видання зараз глибоко розділені – ред.). Ми жили в багатокімнатній квартирі, яку зняли недалеко від Майдану, і постійно були на зв’язку.
Якось мені зателефонував мій друг, який був на Майдані, і сказав, що чує постріли. Я негайно примчав туди. Протестувальники пішли вгору вулицею Інститутською, як вона тоді називалася, на урядовий квартал. «Беркутівці» й силовики намагалися їх заблокувати, щоб убезпечити Януковича і в разі чого евакуювати його. Коли я біг вгору, я бачив, як відносили перших жертв, поранених у голову і сонну артерію. Їх намагалися реанімувати, але поранення були смертельними. За мить я опинився на передній барикаді, де зробив цей знімок, який потім був відзначений нагородою.
МК: Ви поїхали до Києва на Майдан, щоб фотографувати масові протести, а не криваву подію, не той історичний момент, чи не так?
Я готувався до того, що сталося в грудні 2013 року – до великих, масових протестів. Я очікував, що буде сльозогінний газ, що людей будуть бити, що будуть жорстоко розганяти демонстрації, але не розстрілювати людей. Я ніколи не уявляв, що влада буде стріляти в людей на вулицях.
МК: Це був початок війни з Росією, яка зараз триває. Приблизно тоді ж підняли голову проросійські сепаратисти, а у Криму і на Донбасі з’явилися «зелені чоловічки». Це був не останній ваш досвід роботи з цією війною та Україною. 23 лютого 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення, ви були в Києві у складі польської делегації як фотограф президента Анджея Дуди. Ви зробили останню фотографію президента Зеленського в костюмі. Яка тоді була атмосфера?
Мабуть, так – принаймні, я зробив останню офіційну фотографію президента Зеленського в костюмі. Можливо, його фотограф зробив інші, які не були оприлюднені. Вже тоді всі були готові до можливої евакуації, хоча вона, зрештою, не відбулася. Тим не менш, вони вже були одягнені й готові до такого сценарію. Про це я почув від одного з дипломатів.
Наприкінці нашого візиту президент Зеленський попрощався з президентом Дудою. Це було не звичайне прощання – воно відрізнялося. Я не міг чути, про що вони говорили, але я був досить близько, щоб побачити, що вони прощалися так, наче назавжди.
МК: Так, ніби вони бачилися востаннє?
Так це виглядало.
МК: Яким був той візит до Києва?
Ми їхали у дуже великій колоні автомобілів, які рухалися на великій швидкості. Там були підрозділи спеціального призначення, технічні та медичні машини, не лише звичайні карети швидкої допомоги. З нами були бійці спецпідрозділів і військові медики. Для нашої делегації звільнили цілу смугу на дорозі. Ми знали, що має статися – принаймні, наші служби безпеки точно знали. Відчувалося, що ми були частиною чогось дійсно значущого.
У Києві президенти мали зустріч тет-а-тет. У той же час тодішній польський президентський міністр Якуб Кумох зустрівся зі своїм українським колегою. Після цього була перерва перед офіційним обідом. Президент Дуда зупинився біля каміна з кавою в руці, коли до нього підійшов міністр і щось прошепотів. Я зафіксував цей момент на фото. Пізніше я почув від міністра Кумоха, що це був дуже важливий знімок – адже саме в той момент, який я зафіксував на фотографії, польський президент дізнався, що ось-ось почнеться вторгнення. Кілька годин по тому ми виїхали з Києва.
МК: Ви сказали, що прощання президентів Зеленського і Дуди відрізнялося від інших подібних прощань. Я пам’ятаю побоювання в перші дні вторгнення – що російські колони заїдуть у центр Києва. Сьогодні ми бачимо, як Україна героїчно захищається. Які емоції ви відчували на місці подій у той час?
Ми повністю усвідомлювали, що це були надзвичайні моменти, і наші емоції були надзвичайними. Ми боялися, що за мить на наші голови полетять російські «Іскандери». Так і сталося – в Гостомелі висадився російський спецназ. На щастя, ту атаку вдалося відбити. Щодо емоцій, то в певному сенсі це було схоже на Євромайдан – викид адреналіну дещо звузив цей емоційний тунель. Насправді я відчував себе набагато емоційніше, коли вдома, в Польщі, дивився телевізор. Коли ти на місці подій, спрацьовують первісні інстинкти виживання, пригнічуючи емоції.
МК: Ви сім років працювали офіційним фотографом президента Польщі Анджея Дуди. Ви були свідком багатьох важливих та історичних моментів. Окрім Євромайдану та початку вторгнення, що ще найбільше Вам запам’яталося?
Я відчував, що фотографування певних моментів зробить на них акцент. Іноді це було для мене тягарем – зрештою, завжди можуть виникнути технічні проблеми, камера може вийти з ладу. Але стрес від цього насправді мотивував мене. Більшість подій, про які ви запитуєте, відбувалися вже після початку вторгнення. Були регулярні візити світових лідерів до Польщі, зустрічі, поїздки до Білого дому в Вашингтоні.
Найбільш значущою подією для мене був візит до Верховної Ради, де виступали президенти Дуда і Зеленський. Були вивішені польський та український прапори. Саме тоді я сфотографував, як президент Дуда робить жест перемоги. Я трохи ризикнув – якби я пішов на відведене для фотографів місце, я би не встиг зробити цей кадр. У кращому випадку я би зробив стандартне галерейне фото. Натомість я пішов іншим шляхом. Все навколо охороняли озброєні солдати. Я прослизнув через бічні двері, і за допомогою когось із офісу українського президента мені вдалося пройти й зафіксувати цей емоційний момент і жести, які його супроводжували. Я відчував, що повинен це зробити – це було важливо.
МК: Те, що Ви говорите, говорить не просто фотограф, який документує події, а репортер, який фіксує моменти і через них розповідає історію. Що передають Ваші фотографії? Яка функція такої фотографії?
Я спостерігав за фотографами глав держав багатьох країн і помітив, що їхні ролі відрізняються залежно від того, чи країна більше тяжіє до диктатури, чи до демократії, де медіа відіграють значну роль. У демократичних країнах сильний акцент робиться на тому, щоб фотографії були журналістськими – не лише передавали інформацію, а й мали естетичну складову, яку люди хочуть бачити.
У таких країнах, як Китай, В’єтнам чи арабські монархії, фотографи є найнижчими за рангом членами делегації. Їхнє завдання – зробити фото і зникнути. До них ставляться найгірше і одягають найгірше. Чим далі на захід, тим більша різниця.
Бути фотографом демократично обраного президента – це честь. Деякі фотографи навіть стали легендами, як Піт Соуза, який фотографував Рейгана і Обаму, або Соазіґ де ла Муассонньєр, фотограф Макрона. Повертаючись до функції – незалежно від політичних симпатій, люди хочуть знати про свого главу держави, хочуть його бачити. Особистий фотограф зазвичай має кращий доступ до президента, ніж преса, яка отримує лише офіційні фотографії. В особистих фотографіях більше характеру, вони розповідають глибшу історію – вони не постановочні.
МК: Робота в офісі президента, мабуть, виснажлива.
Так і є. Багато поїздок, візитів. З часом робота стала більш монотонною. Перші кілька років були захопливими, все було новим. Але все йде за одним і тим же сценарієм – кожен візит до Білого дому – та сама дорога, та сама прогулянка і так далі. За деякий час навіть Білий дім перестає вражати, що в певному сенсі сумно.
Останній візит до Вашингтона був дещо іншим – до нього долучився прем’єр-міністр Туск (між президентом Дудою, який представляє партію «Право і справедливість», і прем’єр-міністром Туском з «Громадянської коаліції» є сильний політичний конфлікт. У 2024 році вони разом відвідали Білий дім на запрошення президента Джо Байдена – ред.). Як особистий фотограф президента, я зосередився на ньому. Дуда мав перевагу над прем’єр-міністром – Байден знав його краще, а для американців дуже важливий дипломатичний протокол.
Деякі польські ЗМІ зрозуміли це неправильно і припустили, що до прем’єр-міністра ставитимуться як до більш важливого. Але в дипломатії глава держави є рівним главі держави – політичні погляди і симпатії не мають значення. Дуда зустрівся з Байденом в Овальному кабінеті, тоді як Туск прибув першим, бо чекав на президента. Важливіший гість прибуває останнім. Іноді нюанси дипломатії наштовхуються на нерозуміння.
МК: Повернімося до України. Ви були свідком кількох історичних моментів у Києві. Чи маєте якісь особисті спостереження про це місто?
Мені завжди подобався Київ – тут відчувається злиття Сходу і Заходу. Це місто архітектурно монументальне, але більш «наше», ніж західні мегаполіси, і не таке холодне чи імперське, як східні міста. Для мене Київ завжди був сповнений вуличних музикантів, маленьких кав’ярень, але без тієї претензійності, яку можна зустріти, наприклад, у Франції.
Але місто змінилося. Після анексії Криму, але ще до повномасштабного вторгнення, воно поступово ставало тихішим – аж поки не стало майже безлюдним. Коли я був там у складі делегації з міністром Пшидачем у 2023 році, вже під час вторгнення, ми відвідали виставку знищених російських танків біля Михайлівського Золотоверхого монастиря. Було досить тепло, життя в місто поступово поверталося, але воно не було таким, як раніше. У місті відчувався смуток і біль. Зникла значна частина його людської чарівності.
Більше фотографій Якуба Шимчука можна переглянути тут.
Нижче – більше фотографій Якуба Шимчука:
