«Так явно правда на моєму боці,
Що бачить і підсліпувате око.»
— Вільям Шекспір, Генріх VI
Підсліпуваті вірять, що Путін прагне миру. Він удає, що це так. Насправді — ні. І все ж багато тих, хто мав би знати краще, залишаються сліпими, недалекоглядними, наївними, необачними, довірливими — серед них і нинішній президент США. Те саме стосувалося й завжди красномовного Барака Обами, який мало що зробив, аби зупинити незаконне захоплення Росією Криму чи стримати вторгнення Москви на Донбас. Його наступник Дональд Трамп також не зробив значно більше. Як і його попередник Джо Байден.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
І слід відкинути безглузду думку, що війна Росії проти України — це «війна Байдена», попри легковажні міркування нинішнього мешканця Білого дому. Цю війну підтримує не свавілля окремих президентів — демократів чи республіканців, — а непослідовна і неефективна американська зовнішня політика.
СБУ підтвердила ураження нафтобази «Усть-Лабінськ» у Краснодарському краї
У результаті десятки тисяч українців були вбиті чи скалічені, мільйони стали переселенцями, а країна зазнала нищівних втрат. Українці могли передбачити це. 1 серпня 1991 року президент-республіканець Джордж Г. В. Буш розкритикував їхній нібито «самогубний націоналізм» у своїй тепер уже сумнозвісній промові «Chicken Kiev».
Тоді у Вашингтоні політичних стратегів більше непокоїла перспектива розпаду Радянського Союзу, ніж підтримка української незалежності. Та вже за кілька місяців 92,3% виборців в Україні схвалили Акт проголошення незалежності, і СРСР перестав існувати.
Для Путіна та йому подібних це стало «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Для поневолених народів радянської імперії це було приводом для радості. І залишається ним досі.
Після появи незалежної України Вашингтон змарнував шанс скористатися новим геополітичним порядком у Східній Європі. Замість цього він підігрував задумам Москви та тиснув на Київ, аби той відмовився від свого ядерного арсеналу. Дипломатія, що призвела до підписання Будапештського меморандуму 1994 року, передбачала приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Натомість інші підписанти — США, Велика Британія та Росія — підтвердили свою відданість повазі до територіальної цілісності України й пообіцяли домагатися негайних дій Ради Безпеки ООН у разі агресії проти неї.
Українці наївно вірили, що йшлося саме про гарантії. Однак американські переговорники уточнили: слова «гарантии/гарантії» (споріднені у російській та українській мовах) слід розуміти лише як «запевнення» — саме цей термін був використаний в офіційному тексті англійською (assurances). Київ на це повівся. США, Велика Британія та так звана Російська «Федерація» насправді ніколи не «гарантували» територіальну цілісність чи суверенітет України. Україна віддала свою зброю в обмін на пустопорожні слова.
Колишній президент США Білл Клінтон висловив жаль щодо того, як повелися з українцями. 4 квітня 2023 року він зазначив: «Я відчуваю особисту причетність, адже саме я переконав їх [Україну] погодитися відмовитися від ядерної зброї. І ніхто з них не вірить, що Росія пішла б на це, якби Україна досі мала свою зброю».
У інтерв’ю від 6 червня 2024 року для Cherwell, найстарішої незалежної студентської газети Оксфорда, колишній посол США в Україні Стівен Пайфер визнав, що жодних офіційних домовленостей не було, але додав: «Ми сказали українцям, що якщо росіяни спробують щось, ми їх підтримаємо».
Звісно, ніхто не міг передбачити російську агресію у 2014 чи 2022 роках. Та Пайфер наголосив: «Там є й американський інтерес, [адже] Європа стане набагато небезпечнішим місцем, якщо українці програють». 5 березня 2025 року канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив: ««З огляду на загрози нашій свободі та миру в Європі, наш девіз у сфері оборони – «за будь-яку ціну». Німеччина та Європа повинні швидко зміцнити свої оборонні спроможності, щоб протидіяти війні агресії Росії, зокрема через рішучу підтримку України».
Провідні європейські держави через свою «Коаліцію охочих» нарешті усвідомили, що Україна стоїть на захисті «воріт Європи» — і що якщо те, що по інший бік, прорветься, Третя світова війна накриє всіх нас. Дехто вже стверджує, що вона вже почалася. Але деякі американці й досі цього не розуміють.
Вони тиснуть на Київ, закликаючи прийняти «мирне врегулювання» — фактичну капітуляцію, яка винагороджує російських агресорів. Дивно, з огляду на те, що у 2017 році президент Трамп підписав закон, в якому йшлось: США ніколи не визнають незаконну анексію Криму чи відокремлення українських територій силою. Схоже, він передумав. Так з ним буває часто. Україна ж цілком логічно відкинула всі заклики до умиротворення. Це слово — токсичне.
Геноцидна війна Росії проти України та українців не завершиться, поки Путін живий. Українці це знають. Вони не мають вибору, окрім як продовжувати боротьбу. Показово, що їхні сили активно послаблюють російську військову машину, паралізують економіку ворога, знову й знову перемагають у боях і нарощують впевненість і міць.
Усе це дається ціною великих жертв, але Україна виграє цю війну. І коли Путіна та його спільників нарешті доб’ють у їхніх бункерах, ми зможемо відсвяткувати ще один День Перемоги в Європі — тріумф європейської цивілізації. 34 роки тому Джордж Г. В. Буш виступав у Києві, і зацитував слова свого попередника Теодора Рузвельта: «Прояв зверхності принижує не менше, ніж пряма образа». Це правда. Вважаючи США союзником, українці просили Америку про допомогу. Вдячні за вже надану зброю, вони звернулися по ще більше, щоб завершити справу. І за це ніхто не має права говорити з ними зверхньо — особливо після всього, що вони віддали заради Вільного світу.
Тепер саме Америка має надати Києву необхідну зброю або принаймні продати її європейцям, які передадуть її далі. У такому разі Україна зможе завдати Росії нищівної поразки та забезпечити тривалий і справедливий мир. Не запевнення у мирі — а гарантію.
Дехто у Вашингтоні цього досі не усвідомлює, однак саме такий шлях відповідає довгостроковим інтересам США. Загравання з Путіним — ні.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
