“Відлига” чи продумана геополітична гра? Новий діалог США та Білорусі

Візит до Мінська 11 вересня 2025 року Джона Коула, посланця президента США, став подією, яку ще рік тому було б неможливо уявити. Після років жорстких санкцій, міжнародної ізоляції та співучасті в російській агресії проти України режим Олександра Лукашенка знову став об’єктом прямої американської дипломатії. Це не спонтанний крок, а кульмінація нової, прагматичної та водночас вкрай ризикованої стратегії Вашингтона. Що ж змінилося?

Невдала спроба діалогу у 2019–2020 років: як все відбувалося?

Наприкінці 2010-х років відносини між Білоруссю та Заходом переживали чергову спробу обережного зближення. На тлі посилення тиску з боку Росії, яка активно просувала ідею “поглибленої інтеграції” в рамках Союзної держави, Олександр Лукашенко почав шукати способи збалансувати вплив Кремля. Його риторика про захист суверенітету знаходила відгук на заході, які бачили в цьому можливість послабити російські позиції.

Більше по темі

США заявили про провал атак Ірану в Перській затоці

Центральне командування США повідомило про успішне відбиття серії іранських ракетних і безпілотних атак у регіоні Перської затоки. За даними американських військових, ракети, випущені в бік Кувейту та Бахрейну, були перехоплені або не досягли цілей, а удари Ірану по американських об’єктах виявилися безрезультатними. Одночасно США завдали ударів по військових об’єктах на іранському острові Кешм, який має стратегічне значення через розташування в Ормузькій протоці.

Кульмінацією цього періоду стали два знакові візити. У серпні 2019 року до Мінська прибув радник президента США з національної безпеки Джон Болтон — політик, відомий своїми “яструбиними” поглядами. Це був найвищий візит американського посадовця до Білорусі за понад два десятиліття. Його мета була чіткою: продемонструвати підтримку білоруському суверенітету та обговорити питання регіональної безпеки, насамперед у контексті стримування Росії.

За кілька місяців, у лютому 2020 року, відбувся візит Державного секретаря США Майка Помпео. Переговори перейшли від символічних жестів до конкретики. Помпео відкрито запропонував Білорусі американську нафту як альтернативу російським поставкам та підтвердив наміри обох країн повернути послів після дванадцятирічної перерви.

Тодішня ініціатива була класичною геополітичною грою. Захід намагався обережно “відірвати” Білорусь від орбіти Москви, граючи на прагненні Лукашенка зберегти особисту владу та незалежність країни. Однак цей крихкий діалог був повністю зруйнований спершу жорстоким придушенням протестів після сфальсифікованих президентських виборів у серпні 2020 року, а потім — наданням білоруської території для повномасштабного російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Режим Лукашенка став небезпечним й тоталітарним, а будь-які контакти з Білоруссю були заморожені.

Нова ініціатива Трампа. “Гуманітарна дипломатія” 2025 року

Ситуація кардинально змінилася у 2025 році. На тлі затяжної війни в Україні та повної залежності Лукашенка від Кремля, нова адміністрація в Білому домі розпочала непублічні контакти з Мінськом. Виконавцями цієї місії стали не кадрові дипломати Держдепартаменту, а особисті довірені особи президента Трампа — генерал у відставці Кіт Келлог та його заступник Джон Коул.

Підхід змінився докорінно. Замість геополітики на перший план вийшла транзакційна, “гуманітарна дипломатія”, що працює за чіткою формулою: “звільнення політичних в’язнів в обмін на поступки”. Ця тактика принесла швидкі результати. Перший візит Келлога супроводжувався звільненням 14 в’язнів. Візит Коула 11 вересня — ще 52.

Ключові поступки з боку США виявилися не менш значущими:

• Зняття санкцій з авіакомпанії “Белавіа”. Це потужний символічний та практичний крок. Він частково виводить з-під економічного тиску важливий державний актив і є особистою перемогою Лукашенка.
• Заява про повернення посольства США до Мінська. Для режиму, що перебуває в міжнародній ізоляції, відновлення повноцінної дипломатичної місії США стало б величезним кроком до легітимізації.

Таким чином, новий підхід є більш прагматичним і сфокусованим на конкретних результатах, а точніше на звільненні політв’язнів. Однак ціна таких домовленостей викликає серйозні питання. Для режиму Лукашенка це шанс на часткову легітимізацію та ослаблення санкцій. Для США — ризик підриву власної політики тиску та створення розбіжностей із союзниками. А для регіону, і насамперед для України, це небезпечний прецедент, що може бути сприйнятий як винагорода для співучасника агресії, наслідки якого є абсолютно непередбачуваними.

Перед міжнародною спільнотою постає низка відкритих питань. Чи є цей діалог надійним? Чи не використовує Лукашенко його лише для тимчасового зняття санкцій? Як на це реагуватимуть Європейський Союз та Україна? І, головне, чи не є ці таємні переговори першим кроком до ширших домовленостей про майбутнє регіону за спиною Києва? Відповіді на ці питання визначатимуть безпекову ситуацію у Східній Європі на роки вперед.