Промова Зеленського в Давосі збентежила багатьох європейських лідерів, а подекуди навіть викликала здивування. Він відкрито розкритикував Європу, вказавши на її провали — як у сфері безпеки, так і в моральній відповідальності.
Водночас він демонстративно не адресував ці закиди адміністрації США. Дехто сприйняв це як спробу Зеленського зорієнтуватись на Сполучені Штати — крок, який викликав дискомфорт у Європі на тлі поглиблення розколу з адміністрацією Дональда Трампа. Інші ж розкритикували президента України за, на їхню думку, брак вдячності Європі за надану підтримку — що мимоволі перегукується з риторикою Дональда Трампа та руху MAGA, яку європейці відверто не сприймають…
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Але чи справді йшлося саме про це? Чи, можливо, це був радше відчайдушний, останній заклик до Європи?
Росія загрожуватиме сусідам і після Путіна - голова розвідки Швеції
- «Ви готові втрутитися, чи Україна незабаром не матиме іншого вибору, окрім як погодитися на мирну угоду, що лише частково враховує наші інтереси?»
Я сприймаю виступ Зеленського в Давосі як відчайдушну спробу в останній момент мобілізувати Європу, щоб допомогти Україні відтіснити російські війська з її території.Підстав для такого висновку більш ніж достатньо, адже Україну фактично підштовхують до мирних переговорів у ситуації, коли на полі бою немає очевидного переможця. На тлі тиску з боку адміністрації США щодо мирного врегулювання Україна стикається з жорсткою реальністю: без рішучої підтримки Європи вона може бути змушена погодитися на мирну угоду, яка не відповідає її цілям.
Україна наближається до жорсткої межі переговорів.
У певний момент постає питання, від якого вже не втекти: угоду буде підписано — чи ні? Навіть доброзичливо налаштовані голоси у Вашингтоні, зокрема Марко Рубіо, відкрито говорять, що і Україна, і Росія змушені будуть піти на компроміси, усвідомлюючи, що жодна зі сторін не отримає всього бажаного. Це означає, що перед Україною, ймовірно, постане питання територіальних поступок.
Подібні сигнали лунають і з Європи. Навіть найпослідовніші прихильники Києва — зокрема президент Фінляндії Александер Стубб і президент Чехії Петр Павел — визнають, що Україні доведеться піти на певні жертви.
Але для українців підписання такої угоди було б не просто болісним — воно стало б справжньою трагедією.
Саме тому президент Зеленський звернувся до європейських лідерів із вимогою дати чітку відповідь на моральні й стратегічні виклики російської агресії. Його виступ показав, що проблеми України не зводяться лише до непередбачуваності американської політики.
Водночас слабким місцем залишається Європа — її небажання діяти рішуче й без вагань, коли цього вимагає момент.Суть була проста: Україна не може чекати безкінечно, і Європі доведеться вирішити — діяти чи дозволити часу зіграти проти себе.
Для цього Європі доведеться припинити орієнтуватися на Дональда Трампа.
Німеччина ж має почати виробляти ракети в тих обсягах, які дозволяє її промисловий потенціал. А західноєвропейські країни — знайти в собі сміливість вийти за межі наївного припущення, що Путін ніколи не нападе на Західну Європу.
Насправді це припущення загалом слушне: Кремль і пов’язані з ним олігархи зацікавлені в тому, щоб Західна Європа залишалася не розбомбленою, а покірною — із збереженим доступом до її багатств, способу життя й відкритого європейського простору. Але навіть якщо в найближчі роки Росія не матиме сил для прямого наступу на Східну Європу, яку вона прагне повернути під свій контроль, постає інше питання: чи є морально виправданим для Європи дозволити Путіну без спротиву захоплювати українські території?
У Давосі президент Зеленський фактично поставив запитання, чи визнає Європа й досі власні етичні принципи.
Водночас складається враження, що значна частина європейського політичного керівництва сьогодні зосереджена насамперед на протистоянні Дональду Трампу.
І хоча Дональд Трамп цілком заслуговує на критику за підрив безпеки України та готовність трактувати її суверенітет як предмет торгу заради ілюзорних бізнес-угод з Росією, зацикленість на фігурі американського президента виконує й іншу функцію:
- вона дозволяє Європі відкладати складні рішення щодо власної відповідальності.
Та хоч обурення Дональдом Трампом і може приносити емоційне полегшення, воно нічого не вирішує. Європі не потрібне моральне самозадоволення. Їй потрібні ясність, відповідальність і сміливість діяти самостійно — без очікування на Вашингтон і без образ на нього.
Україна не вимагає взаємної вдячності. Вона просить лише одного — послідовності між європейськими цінностями та реальними діями.
Саме в цьому й полягає справжнє випробування після Давоса.
Останні два зауваження:
- Що ж до нібито «орієнтації» Зеленського на США, то дехто в Європі сприйняв його виступ як такий, що був «нав’язаний» американською адміністрацією. Таке трактування більше говорить про європейські настрої, ніж про реальність, у якій живе Україна.
Воно відображає вразливість спостерігачів, далеких від російських ракет, а не погляд країни, яка перебуває під щоденними ударами. Україна не може дозволити собі розкіш емоційної дипломатії — вона діє під екзистенційним тиском.
Цей момент — не про заспокоєння європейського самолюбства. Він — про моральний вибір.
- Що ж до «вдячності» українців, то вислови на кшталт «не плюй у криницю, з якої п’єш» зводять боротьбу України за виживання до логіки благодійної угоди.
Саме так мислять Дональд Трамп і його політичне оточення: допомога — як важіль тиску, виживання — як послуга, суверенітет — як предмет торгу. Колись європейці відкинули цю логіку. Їм не варто приймати її тепер.
Підсумок простий: вдячність — не моральний обов’язок, а образи — не стратегія.
Європі час повернутися до власних цінностей — і почати діяти відповідно до них.
Трамп заявив, що Зеленський «воює досить непогано»
