Військова поразка — це смертельне випробування для будь-якої диктатури. Муссоліні усунула з посади його власна Велика рада, і 25 липня 1943 року його заарештували. У Німеччині розплата настала майже на два роки пізніше. За цю затримку всі заплатили кров’ю. Зазвичай система рятує себе й приносить у жертву лідера, коли він стає занадто дорогим.
Зараз, за цією логікою, таке чекає Владіміра Путіна.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Він не створював чекістський режим, який сьогодні править Росією. Він був його найуспішнішим продуктом і найзручнішим інструментом. Цей малопомітний офіцер КДБ, який так і не піднявся вище звання підполковника, був типовим робочим матеріалом. Він виріс у ленінградському дворі, у світі дрібних злочинців, бійок і принижень. Це походження дало йому те, чого бракувало вишуканим елітам служб безпеки 1990-х: природне відчуття найтемніших шарів радянської психіки, образу, невдоволення та імперську ностальгію.
«Фламінго» уразили оборонний завод у Волгограді - одне з ключових підприємств російського ВПК
Його куратори використовували цей дар. Іншого вони передбачити не могли. Понад 20 років він грав із західними лідерами, як із знайомими персонажами зі свого дитинства: багатими, самовдоволеними хлопцями з хороших сімей, упевненими, що вони розумніші за хлопця з вулиці. Він терпляче обводив їх навколо пальця й пережив усіх. Ця майстерність робила його цінним. Тепер його провалена війна зробила його непотрібним.
У чекістській корпорації є один інстинкт, який переважає всі інші: інстинкт самозбереження. Довгий час самозбереження Путіна і самозбереження системи збігалися. Тепер це вже не так. Війна зайшла в глухий кут. Збільшуються витрати. Падає престиж лідера. Всередині будь-якої такої системи починає домінувати просте міркування: з ним ми загинемо, а без нього у нас, принаймні, залишиться історія про зраджену перемогу.
Ми вже бачимо перший варіант цієї історії. Він надходить із самої медіамашини режиму. За останні місяці російські військові Z-блогери — воєнкори з сотнями тисяч підписників у Telegram — змінили тон. Вони вже не вихваляють Верховного головнокомандувача. Вони атакують неназвані «владні структури» за нерішучість і боягузтво. Вони вимагають ударів по «центрах прийняття рішень» у Європі та зачитують в ефірі довгі списки цілей: логістичні вузли в Польщі, військові заводи у Скандинавії, командні центри в країнах Балтії.
Це тепер знаходить відгук у поважних колах. Серґєй Караганов, досвідчений кремлівський ідеолог, спокійно писав про «обмежені ядерні удари» по Європі, щоб зламати волю Заходу. Владімір Соловйов у своєму вечірньому шоу говорить, які європейські столиці треба стерти з карти. Аудиторії одночасно кажуть дві речі: ми мусимо завдати удару по справжніх ворогах, а хтось із влади занадто слабкий, щоб це зробити.
Цитата:: Наслідком цього стане відкритий конфлікт із НАТО та дуже коротке особисте майбутнє для Путіна. Він не камікадзе. Він не натисне цю кнопку.
Із такого сценарію є лише два виходи.
Перший: Путін підкоряється власному хору і віддає наказ про реальні удари по логістиці або військовій інфраструктурі НАТО. Серйозний удар став би випробуванням для статті 5, розколов би західні столиці, а також, ймовірно, уповільнив би постачання зброї до Києва. Путін це знає. Він також знає, що буде далі: відкритий конфлікт із НАТО та дуже коротке особисте майбутнє. Він не камікадзе. Він не натисне цю кнопку.
Другий, більш реалістичний варіант: корпорація сама відповідає на своє запитання. З цим лідером війну виграти неможливо. Він стає загрозою для системи. Він має піти, перш ніж потягне всіх за собою на дно. Це буде схоже не стільки на путч із шпигунського роману, скільки на події в Італії 1943 року: та сама еліта, яка його висунула, раптом виявляє, що він особисто відповідальний за кожну поразку.
Контури сценарію «постпутінської» епохи вже проглядаються. Нова фігура – чи то керований технократ на кшталт Андрея Бєлоусова, чи то спадковий силовик на кшталт Дмитрія Патрушева – успадковує систему, позбуваючись її зіпсованого символу. Історія пишеться сама собою. Операція проти України «була правильною й історично виправданою». Цілі залишаються. Проблема була не в ідеї, а в її реалізації. За часів Путіна Генеральний штаб крав, брехав і саботував. Герасимова та кількох його спільників заарештовують. Путін іде у відставку через стан здоров’я.
Новий керівник виступає по телебаченню:
«Ми не знімаємо з порядку денного завдань демілітаризації та денацифікації колишнього радянського простору та Європи в цілому. Колишнього президента усунули не тому, що він розпочав спеціальну військову операцію. Його усунули тому, що він не зміг її завершити. Злочинна система розкрадання та некомпетентності в армії завдала значної шкоди нашим збройним силам. Щоб відновити боєздатність, необхідну для виконання нашої історичної місії, нам потрібна тимчасова оперативна пауза. Тому я прийняв важке рішення — оголосити припинення вогню вздовж усієї лінії зіткнення з 00:00 завтра».
Сприймайте ці слова так, як їх почують у Москві, а не в Брюсселі. Це не мир. Це перегрупування сил. Система приносить у жертву деяких скомпрометованих діячів, рятує себе, виграє час і відновлює свої сили та виробничі потужності.
Якщо Захід сприйме таку промову як дипломатичний прорив, він повторить помилку 2014 року, тільки в більшому масштабі: обміняє реальну безпеку на ілюзію нормалізації відносин із режимом, який відкрито заявляє власному народові, що місія не змінилася, змінився лише керівник.
Цей сценарій не обов’язково реалізується саме таким чином. Безперечно лише те, що зараз це раціональний варіант для російської правлячої корпорації, і ймовірність його реалізації зростає. Ця корпорація була створена саме для того, щоб вижити після таких лідерів, як Путін.
Західні дебати досі обертаються навколо неправильного запитання: як розмовляти з Путіним? Правильне запитання інше: що ми робитимемо, коли з’явиться ще жорсткіший наступник із оголошенням припинення вогню, яке, по суті, буде підготовкою до наступного раунду? Чи використаємо ми цей час, щоб озброїти Україну, зміцнити Європу та позбутися власних ілюзій щодо цього режиму? Чи знову дозволимо втомленому диктатору зійти зі сцени й зустрінемо наступного як шанс на новий початок?
Це запитання не Москві. Це запитання Вашингтону, Берліну та Брюсселю.
Погляди автора статті не обов’язково збігаються з позицією «Kyiv Post».
Макрон: Трамп вважав, що Україна програє війну Росії
Бєлгород: місто, яке Путін ігнорує
