Неоголошений візит білоруського диктатора Александра Лукашенка до Пекіна — одразу після закритої зустрічі з Владіміром Путіним на Валдаї — була подана як урочиста демонстрація «залізної дружби» на «історичному піку» відносин.
Насправді ж це був відчайдушний геополітичний маневр лідера, який опинився в пастці між військовими вимогами Москви, збільшенням тиску Києва та необхідністю збереження власного режиму.
Диктатор у пошуках прикриття
Лукашенко прибув до Пекіна, опинившись у гострому дипломатичному тупику як із Києвом, так і з Москвою.
Нещодавно Київ висунув Мінську суворе попередження щодо ретрансляторів, які використовувалися для наведення російських дронів на українські міста. Після ультиматуму президента Володимира Зеленського українська розвідка повідомила, що частина цієї інфраструктури раптово припинила працювати.
Сі Цзіньпін зустрівся з Лукашенком у Пекіні
Для диктатора, який десятиліттями виживав, балансуючи між страхом і покірністю, це небезпечна територія.
Лукашенко не може дозволити собі виглядати слабким перед Києвом, але й не може дозволити собі виглядати ненадійним в очах Путіна.
Його маршрут говорить сам за себе: спочатку путінська резиденція «Валдай», потім Пекін. Спочатку господар, якого він боїться, потім покровитель, який, як він сподівається, зможе його захистити.
Путін хоче, щоб Білорусь була корисною, а не рівною
Для Путіна Білорусь — це не рівноправний союзник, а стартовий майданчик, буферна зона, центр «сірої зони» на східному фланзі НАТО.
З часу повномасштабного вторгнення 2022 року Лукашенко розпродав значну частину суверенітету Білорусі: дозволив російським військам атакувати Україну з території Білорусі, розмістив на своїй території військову логістику й тактичну ядерну зброю Москви та змусив Україну посилити охорону свого північного кордону.
Проте він не ввів білоруські війська в Україну.
Лукашенко знає, що білоруси не хочуть гинути на війні Путіна. Він також знає, що його збройні сили є нестійкими. Пряме втручання у конфлікт миттєво поставило би під загрозу внутрішню стабільність режиму, який він будував понад 30 років.
Схема тиску на Прибалтику
Багато років Білорусь і Росія використовували тиск на Польщу, Литву, Латвію та ширший прибалтійський фланг як гібридний інструмент.
Першим етапом став міграційний тиск на кордоні — цілеспрямована операція, покликана створити враження кризи, розколоти громадську думку в Європі та перевірити політичну стійкість прикордонних держав НАТО та ЄС.
Потім з’явилися повітряні кулі, нібито пов’язані з контрабандою сигарет. Насправді ж неодноразові запуски з території Білорусі стали головним болем для Литви та сусідніх держав, змушуючи їх оголошувати повітряну тривогу, закривати аеропорти та вживати військових заходів.
Благословення Пекіна та загроза нових ескалацій
Щоразу, коли Москва чи Мінськ звертаються до Пекіна по благословення, регіон мусить пильно стежити за подальшим розвитком подій.
Справа не в тому, що Сі особисто наказує кожну ескалацію. Справа в тому, що дії Росії та Білорусі часто стають сміливішими, коли Пекін надає політичний «кисень» або створює враження, що авторитарна вісь тримається.
Заяви Путіна та Сі про «відсутність обмежень», зроблені в лютому 2022 року, пролунали лише за кілька тижнів до того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
У вересні 2025 року, за кілька днів після зустрічі Путіна з Сі в Пекіні, російські дрони залетіли в повітряний простір Польщі, стривоживши НАТО і посиливши побоювання, що Москва випробовує східний фланг альянсу.
Тепер, після таємної зустрічі Лукашенка на Валдаї та його раптового візиту до Пекіна, Європа знову має очікувати тиску не через відкриту війну, а через «сіру зону»: дрони, прикордонні провокації, саботаж, порушення повітряного простору, міграційний тиск, повітряні кулі та операції, за які можна не брати на себе відповідальність, і які покликані виснажити увагу Заходу.
Тихе прикриття з боку Китаю
Лукашенко не дарма перебуває в Пекіні.
Білорусь вже не є лише тиловою базою для російської логістики. Вона дедалі більше стає платформою, з якої Москва може чинити тиск не лише на Україну, а й на східний фланг НАТО — особливо на Литву та Польщу.
Саме тому заява Сі про захист «суверенітету, незалежності та територіальної цілісності» Білорусі заслуговує на увагу.
Захист Білорусі від кого?
Україна не має ні плану, ні інтересу, ні стратегічних підстав для початку військових дій проти Білорусі. Якщо нещодавнє попередження Києва на адресу Мінська й викликало паніку в оточенні Лукашенка, це не є доказом української агресії.
Однак побоювання Лукашенка можуть виходити за межі безпосереднього українського попередження.
Під прикриттям цього нібито страху перед Україною Мінськ і Москва можуть готувати щось серйозніше — зокрема, провокації проти країн НАТО. Це відповідало б інтересам Росії, оскільки дозволило би перевірити альянс і викрити те, що Москва сподівається представити як слабкість східного флангу НАТО.
Певною мірою такий тиск міг би також відповідати інтересам Китаю, підкреслюючи вразливість Заходу.
Інтереси Пекіна щодо Білорусі мають практичний характер. Ця країна є ключовим сухопутним коридором до ЄС і важливим маршрутом ініціативи «Один пояс – один шлях» до європейських ринків. Серйозна військова криза на кордонах Білорусі загрожувала би власним економічним і логістичним інтересам Китаю.
Саме тому Сі може надати Лукашенку дипломатичний «кисень», не бажаючи при цьому, щоб Білорусь стала точкою розпалу ширшого конфлікту на кордоні ЄС.
Зрештою, Лукашенко використовує Пекін, щоб перевірити довжину свого повідця — наскільки далеко Сі готовий його прикривати, коли регіональний порядок навколо нього руйнується.
Він робить усе, щоб не піти на дно разом із російським кораблем.
Зараз, коли Україна відтісняє війну назад у Росію, найближчий союзник Кремля панікує через економічний та військовий занепад Москви.
Для Києва Білорусь залишається частиною архітектури агресії, і те, що Лукашенко заявив у Китаї, аж ніяк не змінює його співучасті, а лише доводить, що він усвідомлює: настає час розплати.
Бєлгород: місто, яке Путін ігнорує
ПОГЛЯД: Як впаде Путін: хроніка майбутньої зміни влади
