Українські бойові медики лікують поранених, але і самі ламаються на війні

Тендітна блондинка – бойова медикиня, яка вступила до лав армії після загибелі її нареченого в Ірпені. Молодий фельдшер, який вирішив не стояти осторонь, коли його країна боролася за виживання. Медик на полі бою, який надав допомогу пораненому російському солдату, бо, попри все, порятунок життя залишався його обов’язком.

Це лише деякі з учасників програми відновлення фонду Repower у Карпатах — рідкісному місці, де українські медики з передової можуть на деякий час відірватися від війни, опрацювати травму та згадати, яким є життя поза полем бою.

З 2022 року фонд «Repower» організував програми відновлення для майже 2 000 українських військових медиків і лікарів в Україні, Швеції, Данії та Іспанії.

Олена: горе перетворилося на мету

На перший погляд, Олена Оленівська навряд чи відповідає стереотипу бойового медика на передовій. Ця тендітна й надзвичайно вродлива блондинка поводиться спокійно й стримано. Але за цією спокійністю ховається історія, що почалася з руйнівної втрати.

Олена вступила до лав ЗСУ сил після того, як 5 березня 2022 року її наречений загинув в Ірпені.

«Саме через це», — відповіла вона на запитання, що спонукало її піти на війну.

Мати наполегливо радила їй виїхати за кордон, але навіть вона зрештою зрозуміла, що Олену ніщо не зупинить.

«Вона сиділа на кухні навпроти мене й сказала: «Я тут намагаюся тебе переконати, але розумію, що ти повернешся пішки», — і замовкла».

Олена ненадовго повернулася до Чернівців, але відчувала повне відчуження від цивільного життя. Прогулюючись містом, вона усвідомила, що з людьми навколо її більше нічого не пов’язує.

«Я не знаю, що ці люди собою представляють, і не маю до них жодного стосунку. І у нас немає нічого спільного».

Незабаром вона випадково познайомилася з Катериною Галушкою з українського добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», який з 2014 року бере участь у російсько-українській війні, надаючи медичну допомогу на передовій на Донбасі. Підрозділ надає першу допомогу, медичну допомогу на дому та евакуює поранених українських бійців із найнебезпечніших зон бойових дій.

Одна розмова змінила все. Катерина сказала, що її команді потрібен фельдшер. Олена, яка за першою освітою була фельдшером, майже одразу погодилася.

Вона розглядала можливість служби в штурмовому підрозділі, уявляючи собі драматичний сюжет героїчної загибелі в бою, але зрештою відкинула цей шлях.

«Це було б гарно, яскраво, але дуже коротко. Усі писали би про мене — яка прекрасна романтична історія. І швидко б забули».

Натомість вона обрала складніший шлях: залишитися живою й бути корисною.

ійни — це окремий виклик: не лише через обстріли чи евакуації, а й тому, що військове життя змушує людей із кардинально різних середовищ опинитися в напруженому, закритому просторі, де співпраця є обов’язковою.

Те, що дає їй програма «Repower», — це не обов’язково безпека в буквальному сенсі, в яку вона вже не вірить.

«З огляду на методи, якими ми зараз ведемо війну, я найбільше усвідомила, що питання безпеки не існує».

Натомість вона цінує щось реалістичніше: безпечніший емоційний простір. Для неї зцілення відбувається насамперед не завдяки психологам чи формальним вправам, а через розмови з людьми, які справді розуміють.

«Правда — у діалозі», — сказала вона.

За її словами, психотерапевт може запропонувати інструменти, але побратими можуть запропонувати не менш важливе — власний життєвий досвід:

«Інший солдат скаже: «У мене була така хрінова ситуація, але я впорався з нею ось так». І ти думаєш — може, я теж спробую».

Іван «Іво»: санітар, який вирішив не залишатися осторонь

Іван «Іво» вступив на військову службу до Державної прикордонної служби у 2019 році, невдовзі після закінчення медичного коледжу. Він був молодим — дуже молодим за мірками поля бою, але вже тоді знав, що не хоче залишатися осторонь.

Його дядько служив у Збройних силах України і воював у зоні Операції об’єднаних сил, що справило на нього глибоке враження.

«Я усвідомив, що теж маю щось зробити для своєї країни, — сказав Іван. – Кожен може стояти осторонь, але не кожен може взяти на себе відповідальність. Я вирішив, що не буду таким, як усі».

З початку повномасштабного вторгнення Росії Іван воював у найзапекліших секторах війни: під час визволення Сумщини та Харківського контрнаступу 2022 року, на осі Лиман–Куп’янськ, а згодом — на Курському напрямку.

Зараз він служить поблизу Сумсько-Курського сектора і очолює бригаду медичної евакуації, яка відповідає за вивезення поранених бійців із поля бою до стабілізаційних пунктів або лікарень, надаючи їм життєво необхідну допомогу по дорозі.

Найбільшим викликом, за його словами, було подолання страху — особливо страху припуститися помилки. «Коли ти молодий, — сказав він, — помилки часто сприймаються як частина дорослішання. Але війна не дає такого періоду поблажливості. Коли ти лікар, до того ж у війську, і до того ж під час війни, помилка може коштувати комусь життя».

Цей тиск, як не парадоксально, став його силою.

Іван каже, що понад усе пишається одним фактом: за весь час його роботи з евакуації жоден військовослужбовець не помер у нього на руках.

«І це, на мою думку, велика перемога для мене особисто і для моєї команди».

Для нього одним із найболючіших переживань є втрата побратимів. Іноді він не стає безпосереднім свідком смерті — просто чує повідомлення по радіо або бачить сповіщення у військовому чаті.

«Коли чуєш по радіо або читаєш у чаті — «Корсар 200-й», відчуття глибоко неприємне».

Проте він вважає, що медики не можуть дозволити горю втрати заважати рятувати живих:

«Треба зберігати концентрацію, адже смерть одного не повинна завадити тобі допомагати тим, хто ще живий. Мертвим ти вже не допоможеш, а допомагати пораненим, живим треба завжди».

Сучасна війна з використанням дронів значно ускладнила його роботу. Тепер російські дрони залітають набагато глибше за лінію фронту, а дрони з оптоволоконним зв’язком є особливо небезпечними, оскільки традиційні засоби виявлення стають дедалі менш ефективними.

Як наслідок, маршрути евакуації дедалі більше обмежуються, що часто змушує команди переносити поранених солдатів на великі відстані пішки або за допомогою наземних роботів.

За словами Івана, програма «Repower» допомогла йому відновити психологічну рівновагу: «Я повернувся зовсім іншою людиною».

Він сказав, що цей досвід навчив його конструктивно справлятися зі стресом, і тепер він передає ці знання своїй команді.

«Стрес — це наш друг, який завжди з нами. Його не позбутися, але з ним можна домовитися».

Сергій: порятунок ворога

Сергій Журавльов, який зараз служить у 44-й механізованій бригаді ЗСУ, пішов на війну першого же дня.

Закінчивши медичний коледж (який зараз має статус академії), він, як військовозобов’язаний, отримав дзвінок у перший день вторгнення: йому  повідомили, що його мобілізували. Він саме віз свою родину до села, де мешкає його мати.

Відтоді Сергій служив у Чернігівській і Донецькій областях та на Курщині.

Згадуючи Курську наступальну операцію, Сергій розповів, що його підрозділ прибув не на її початку, а вже коли українські війська відступали.

«Там панував такий безлад, що було важко. Ми втратили людей, деякі потрапили в полон — зокрема, зв’язківці та офіцери».

Сергій сказав, що найважче було під час контрнаступальної операції в 2023 році. Тоді він служив санітаром, і його перший бойовий вихід, коли раптово почали надходити поранені, став для нього, за його словами, серйозним психологічним шоком.

«Я не міг дістатися до всіх, бо ситуація була надзвичайно напружена. Я допомагав тим, кому міг, як міг. Ми робили все, що могли».

Саме тоді, за його словами, він уперше зіткнувся з полоненими ворожими солдатами. Одним із емоційно найскладніших моментів було надання допомоги пораненому полоненому зі зламаними ногами.

«З одного боку, це ворог, я це розумію, але з іншого — я лікар і знаю, що мушу намагатися врятувати їх, бо вони є частиною обмінного фонду».

Це рішення мало й практичне значення. Медичні засоби на фронті — велика цінність, а йому довелося витратити дорогі медичні матеріали зі свого власного рюкзака на ворога.

«Ти бережеш ці матеріали, бо раптом доведеться рятувати своїх бійців».

Проте він все одно це зробив.

Ще один глибоко болісний спогад пов’язаний зі спостережним пунктом, який потрапив під обстріл. Він щойно пішов відпочивати, коли вбігли товариші по службі й повідомили про удар. Загинули двоє солдатів, один із яких щойно став батьком.

Сергій також розповів про постійний стрес, пов’язаний із невизначеністю на полі бою, про страх і тривогу через втрату зв’язку з позиціями.

Саме тому «Repower» мав таке велике значення. У Карпатах Сергій ходив у гори і там відчував щось рідкісне: було фізичне навантаження, але не було морального тягаря.

Зазвичай, за його словами, у зоні бойових дій усе здається гнітючим, а в Карпатах «було важко лише фізично», тоді як психічно він міг відпочивати, знаючи, що в той момент у нього була «нульова відповідальність» порівняно з умовами бойових дій.