Дмитро “Бен” Бєндіков був журналістом, редактором і став воїном. Він проміняв перо на гвинтівку і пішов захищати Україну, хоча до цього ніколи не тримав зброї в руках. 18 березня поблизу села Надія у рідній Луганській області він пожертвував своїм життя у боротьбі за свободу.
Це історія людини, яка жила з мужністю, гумором і незламним духом - на передовій, і журналістики, і війни.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
З початку повномасштабного вторгнення Росія вбила щонайменше 117 українських працівників ЗМІ. Зокрема, 89 журналістів, які мобілізувалися на захист України, як свідчать перевірені дані Національної спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів станом на 20 березня.
Останнє ім’я в цьому трагічному списку - Дмитро “Бен” Бєндіков - боєць 1-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади, про загибель якого офіційно оголосили минулого четверга.
У прокуратурі назвали версії загибелі командира 154-ї ОМБр Кононнікова
Мій колишній колега і один з найкращих керівників, які в мене колись були. Ми працювали разом лише два роки і не були близькими друзями, але ми стали близькими по духу. Всі ці роки ми підтримували зв’язок, ділилися своїми внутрішніми жартами про українських політиків і постійно обмінювалися мемами про колишнього прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.
Я дивлюся на твоє ім’я і відмовляюся вірити, що ти є в цьому списку. Хоча я клала троянди в твою труну. Востаннє ми бачилися на початку 2023 року. Я не хочу - і не можу - змиритися з тим, що більше не буде наших зустрічей.
В Україні (та, мабуть, і не тільки тут) кажуть, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. Я хочу, щоб ім’я Дмитра пам’ятали якомога довше і якомога ширше.
Ким був “Бен”? Спогади друзів та колег
Дмитро народився в Сєвєродонецьку Луганської області - окупованому Росією в червні 2022 року - і присвятив своє життя журналістиці. Його кар’єра розпочалася у 2011 році, хоча однокласник згадує, що вони захоплювалися журналістикою ще у школі в Сєвєродонецьку.
Після переїзду до Києва працював у провідних українських медіа. Був шеф-редактором новинних стрічок у “РБК-Україна” (де ми познайомилися у 2015 році) та “Деньги”, а також головним редактором видання “Реаліст”. У червні 2023 року приєднався до “1+1 медіа” як редактор сайту ТСН.ua.
У липні 2024 року він записався до Третьої окремої штурмової бригади. Журналістка і близька подруга Анна Дурава згадує, що він наполягав на тому, щоб стати штурмовиком, “хоча ніколи нічого важчого ручки в руках не тримав, мав поганий зір і маломобільну стареньку маму”.
“Міг би не йти, але пішов. В штурмовики Діму з його зором звичайно не взяли, але його скіли гри на PlayStation знадобилися на фронті”.
“Дімка був веселим і сміливим. Але його сміливість була непоказна і часто була непомітна за його жартами та загальним оптимізмом. Та хто знав його - не мав сумніву в його сміливості”, - додала Дурава.
Про це у Facebook пише і журналістка та близька подруга Олена Панченко: “Він міг би не служити, а отримати бронь. Міг би сидіти у штабі, але пішов до штурмовиків”.
Михайло Юдкович, журналіст і піарник, який був керівником Дмитра в “РБК-Україна”, згадує, що Дмитро говорив про свої плани піти в армію ще влітку 2022 року.
Дмитро служив оператором наземного безпілотника. Восени 2024 року, після проходження навчання, був направлений до Харківської області. Його підрозділ відповідав за постачання боєприпасів та провізії на передову та забезпечення надійного зв’язку для операторів дронів.
Боєць 3-ї окремої штурмової бригади і побратим Дмитра, Михайло Лягов, згадує його як благородну і надзвичайно мужню людину.
“Добрий, освічений, дуже сміливий. І ця сміливість не була показною, - згадує Лягов. Іноді я запитував його: “Ну що, пішли [на бойове завдання]?”, а він просто відповідав: “Так, так, йдемо”. І стільки спокою було в цих словах, навіть коли дуже страшно”.
Любов до рідного міста, мами та їжаків!
На початку повномасштабного вторгнення Росії Дмитро перевіз матір, Ганну Семенівну, з Сєвєродонецька до Києва. Він твердо вірив, що одного дня його рідне місто - зруйноване та окуповане російськими військами - буде звільнене та відбудоване. Прихистив Дмитро ще й одного “переселенця” з окупованих територій - африканського їжака.
Дмитро дуже любив тварин, особливо їжачків. Їжачки з’являлися на його аватарках у соціальних мережах, як іграшки на полицях і, звичайно ж, у розмовах з друзями. Він давно мріяв завести собі їжачка, але хвилювався через відповідальність і те, чи вистачить йому часу на належний догляд за ним.
Він стежив за сайтом розплідника їжаків у Мелітополі Запорізької області. Тоді, у квітні 2022 року, він дізнався, що розплідник зумів вирватися з окупованого міста і намагається знайти домівки для їжачків-біженців. Так він і став “їжакобатьою”, як він сам себе називав, для африканського їжака на ім’я Джавелін.
“Звісно, я вирішив не змінювати його кличку – Джавелін, бо вона точно приносить удачу й нам, і їжакам”, - розповідав The Village Дмитро.
Він також наголосив, для того, щоб завести домашнього улюбленця, потрібна не лише любов - це вимагає відданості та ресурсів. “Для їжачка потрібен цілий бізнес-план, - сказав він. “Але коли, як не зараз, заводити тварин? Їм терміново потрібна наші допомога, увага та любов”.
“Ще повоюю, на фронті так не вистачає людей”
Перше поранення Дмитро отримав на початку грудня 2024 року, намагаючись врятувати переносний комплекс радіоелектронної боротьби, який захищав бліндаж його підрозділу від російських безпілотників.
За словами його побратимів, він отримав чотири осколкові поранення - в живіт, руку і ноги - після вибуху безпілотника. Потім він провів півтора дня, переховуючись від російських безпілотників, перш ніж дістався до безпечного місця.
Коли він вийшов, то в повному озброєнні дійшов до пункту евакуації, а потім провів місяць у лікарні з температурою близько 40°C, запевняючи друзів, що з ним все гаразд.
Колишній колега Дмитро Малишко пригадує, як одного разу “Бен” розповів йому, що осколок застряг за кровоносними судинами та нервами в його руці. Через його розташування лікарі вирішили не видаляти його, попередивши, що біль може турбувати кілька тижнів, місяців, або й все життя...
“Після поранення ми просили його перевестися на тилову посаду, але він відповідав: “Ні, ще повоюю. На фронті так не вистачає людей. А то дівчата любити не будуть”, - розповідає Дурава.
Світлана Панюшкіна, головний редактор ТСН.ua, згадує, що Дмитро жодного разу не поскаржився на тяготи війни.
“Казав, що до останнього буде, скільки треба, стільки буде воювати”, - підкреслила вона.
Навіть під найсильнішими обстрілами Дмитро залишався оптимістом. Друзі згадували, як він жартував та надсилав меми. А ще залюбки читав і навіть приносив книги з собою в бліндаж на передову.
18 березня: Віддав життя за Надію
З минулого четверга я не знаю, скільки разів переглядала нашу з Дмитром переписку в Telegram.
“Востаннє у мережі 18 березня о 16:29”.
Того дня він, побратим та ще кілька військових із суміжного підрозділу загинули під час виконання бойового завдання поблизу села Надія на рідній для Дмитра Луганщині.
Вранці 20 березня його сім’я, друзі та колеги отримали жахливу звістку про його смерть.
23 березня третя штурмова бригада Збройних сил України оголосила про звільнення селища Надія на Луганщині, відвоювавши у російських військ три квадратних кілометри. Ця операція тривала майже 30 годин. Надія була вперше захоплена Росією в березні 2022 року, на короткий час відвойована Україною в жовтні 2022 року, а згодом знову втрачена - до нині.
“Якщо ви бачили новини про село Надія, яке звільнили, за це Діма віддав своє життя, він загинув поруч. Він відвойовував шматок землі, де сам народився, і за цю землю віддав своє життя”, - сказала Панюшкіна.
“Це ціна кожного метра нашої землі - життя наших близьких і друзів”, - додала вона.
“Вічно житиму в тобі, відвічна Україно”. Прощання
У вівторок, 25 березня, рідні, друзі, колеги та побратими Дмитра зібралися на Берковецькому кладовищі в Києві, щоб попрощатися з ним. Було боляче, дуже боляче. Сльози, ридання і відчай. Але також глибока повага і гордість за те, що ми мали привілей знати його.
Відспівали Дмитра у церкві на території кладовища. Після того, як бойові побратими накрили його труну національним прапором, пролунав гімн України. “Душу й тіло ми положим за нашу свободу”. Дмитро заплатив за Україну найвищу, незмірну ціну - власне життя.
Після цього труну винесли з храму, помістили в автівку, яка послідувала до місця поховання, а похоронна процесія рушила слідом. Вздовж дороги стояло багато військових, які опустилися на одне коліно, аби віддати шану Дмитру.
Під час церемонії його побратими прочитали Молитву українського націоналіста:
“І розплинуся я в тобі та вічно житиму в тобі, відвічна Україно, свята, могутня, соборна”.
Пролунали традиційні прощальні постріли, а потім урочиста клятва побратимів: “Помстимося, помстимося!”
Потім один за одним підходили люди, щоб востаннє побачити обличчя Дмитра та покласти квіти до його труни. Дехто з нас поклав маленьких іграшкових їжачків - адже він їх дуже любив.
Мати Дмитра попрощалася з ним останньою. Це був момент, сповнений ніжності та нестерпного смутку. Вона поцілувала його в чоло, ніжно погладила по волоссю, потім знову поцілувала, її очі уважно роздивлялися його обличчя, ніби намагаючись запам’ятати кожну рису.
“Діма, ти був потрібний всім, хто тебе знав, нам тебе дуже не вистачає”
Це був останній раз, коли ми бачили фізичне тіло Дмитра. Але я вірю, що він буде жити далі - в наших серцях, в наших думках. Друзі та колеги завжди пам’ятатимуть, якою неординарною, розумною, доброю та життєрадісною людиною він був.
Близька подруга Маргарита Полякова: “Буду памʼятати, любити і розповідати про тебе доти, доки буду дихати. Він чудова, добра людина і мав бути в цьому світі набагато довше, це нестерпно і я досі не вірю. Хто вірить - згадайте його у молитві, хто ні - згадуйте про нього під час хвилини мовчання. Нехай памʼять про нього житиме”.
Олександра Худякова, близька подруга, журналістка: “Дуже дивно казати про Діму у минулому часі. Ми з ним були знайомі більше десяти років. Наша дружба почалася з шоколадних зайчиків, які він анонімно лишав мені на робочому столі, щоб підтримати. Таким був Діма: добрий і уважний, веселий, у чомусь складний і впертий, дуже розумний і начитаний”.
“А ще сміливий і життєрадісний. І останнє не змінила навіть військова служба і поранення. Діма часто присилав жарти і смішні відео. Присилав свої фото з бліндажів, на яких він здебільшого усміхався. Те, що його більше немає, досі здається нереальним. Я все ще чекаю на повідомлення від нього”.
Марина Григоренко, близька подруга, старший редактор УНІАН: “Ми знайомі років 18, а то й більше. Діма завжди залишався невиправним оптимістом, готовим підтримати у важку хвилину або розділити радість, похід в кіно чи просто довгу прогулянку містом. Саме Дімі я розповідала про особисте, чим не хотілося ділитися з кимось ще. Діма - справжній незамінний друг, і мені дуже не вистачатиме його поряд”.
Олена Панченко, близька подруга, журналістка: “Багато людей знали, що ти класний. Не хочеться казати “був”, бо, певно, так працює смерть - ти все іще будеш, але тепер лише в спогадах. Я читаю всі пости про тебе, які бачу. У коментарях незнайомі тобі люди пишуть “слава Герою””.
“Але “герой” це так безособово, ні? Це ж наш Діма! Перед тим, як ти став героєм, ти завжди був другом. Друг - це твоя головна іпостась. Ти був другом багатьом людям. І кожному по-різному, нешаблонно.”.
Надія Ковтан, журналістка, подруга: “Діма вмів радіти, навіть дрібницям, підтримувати, втішати. З ним можна було спокійно говорити усе, що думаєш, жартувати про все - і знати, що він не осудить. Діма був чудовим керівником, щирим та добрим другом”.
“Дивись, мені отакусінького їжачка прислали, отакусінького!” - тішився він подарунку ще восени. Не віриться, що тепер його веселий голос можна почути лише у записі”.
Тетяна Кавуненко, журналістка, колишня колега: “Діма був людиною, яка випромінювала світло. Добрий, щирий, завжди готовий. Я завжди памʼятатиму його усміхненим. У нього завжди була купа смішних, іноді по-доброму безглуздих, історій за пазухою. І купа іграшкових фігурок на робочому столі. І купа жартів та мемів”.
“Діма вмів, попри все, радіти життю. Вмів бути справжнім, по-дитячому безпосереднім, простим. Таких людей у світі небагато. Його пам’ятатимуть як людину, яка змінювала світ навколо себе, робила його трохи кращим і добрішим. Він не мав так швидко піти…”
Михайло Юдкович, журналіст, екс-бос: “На Діму завжди можна було покластися, він готовий був підставити плече й виручити у будь-якій ситуації. Горою стояв за підлеглих. Ми продовжили спілкування навіть після того, як професійні шляхи розійшлися. З Дімою було дуже легко і завжди цікаво, він був глибоко ерудованим і міг підтримати розмову на будь-яку тему”.
“Що здивувало - те, до якої бригади він потрапив. На моє запитання відповів: “Кажуть, такі як я їм потрібні””.
“Насправді, Діма, ти був потрібний всім, хто знав тебе. Нам тебе дуже не вистачає”.
ПОГЛЯД: Як Україна ізолює Крим
