Після перегляду трансляцій із Вашингтона в понеділок я відзначив для себе три моменти. По-перше, Володимир Зеленський почувався там майже як вдома, на відміну від провального візиту в лютому.
По-друге, європейські лідери виглядали й говорили так, ніби нарешті зрозуміли: їхня спільна зацікавленість у стримуванні Росії не залежить від того, хто очолює Білий дім.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
І по-третє, Дональд Трамп жодного разу не назвав європейців «союзниками», як це робив будь-який інший президент США до нього (і, сподіваюся, після нього) — особливо за таких обставин.
Однак трансатлантичний альянс, хоч і з труднощами, але тримається.
Перше враження тісно пов’язане з другим: український президент, без сумніву, відчував себе впевненіше завдяки присутності європейців. Здається, він також зрозумів, що у сучасному Вашингтоні «гроші говорять» гучніше, ніж будь-коли в недавній історії. Пропозиція Зеленського купити американської зброї на 100 мільярдів доларів (нібито за підтримки й фінансування Європи) — розумний крок, який добре вписується у політику Трампа: «ніякого утриманства», навіть від друзів Америки.
Посланці Трампа провели переговори щодо Ірану, але до прориву ще далеко
І президент США, схоже, це оцінив. Навіть враховуючи його непередбачуваність і гарячкуватість, вважати, що він може безкарно здати Зеленського та Україну Путіну, — марна ілюзія. І це завжди було ілюзією. Попри залежність від західної допомоги, Україна залишається суверенною державою.
Насправді, нинішня Україна більше схожа на класичну національну державу, ніж деякі країни ЄС. Автор, який вперше відвідав Київ у 1991-му і приїздить туди й далі, може це засвідчити.
Попри виснаження, українське суспільство не погодиться на «мир будь-якою ціною». Адже куди вигідніші умови капітуляції можна було б підписати з Путіним ще у 2021 чи 2022 році — без стількох смертей і руйнувань. Зеленський теж це знає. Його місце в історії та потенційне політичне майбутнє визначатимуться тим, чи зможе він дати Росії належний політичний і дипломатичний опір, перш ніж укласти будь-яку угоду. Якщо ні, то йому краще не повертатися до Києва з майбутніх переговорів у Стамбулі, Женеві чи на Мальті.
А можливо, й узагалі не доведеться туди їхати. Принаймні найближчим часом.
У поведінці Путіна немає ознак готовності до переговорів. Його принизлива пропозиція зустрітися із Зеленським у Москві, якщо це правда, свідчить про справжню мету — зірвати мирний процес і перекласти відповідальність на Київ.
За 24 години до перемовин у Вашингтоні Кремль висунув нові умови Києву та Заходу: надати російській мові в Україні статус державної (а це потребує змін до Конституції); відновити повні права Російській православній церкві (яку в Україні розглядають як інструмент російського впливу); погодитись на територіальні претензії Росії; і знову — не розміщувати війська НАТО на території України в межах гарантій безпеки. Сторона, яка справді прагне домовленостей, не поводиться так.
Головна мета Путіна не змінилася. Це не стільки повна окупація України — хоча вже захоплене він прагне зберегти. Його ціль — підпорядкувати Україну Москві та обмежити її суверенітет, найімовірніше шляхом поступового встановлення в Києві покірної адміністрації, яка відмовиться від курсу на членство в ЄС і НАТО.
Він щиро вірить, що його економіка витримає нові санкції (за підтримки Китаю), що в нього досі є достатньо росіян, готових убивати українців за гроші, і що демографічна перевага Росії над Україною зрештою забезпечить йому перемогу — з певною часткою везіння та терпіння.
Інша мета Путіна — стара й добре відома: підірвати Захід. Він прагне сіяти розбрат серед союзників України, вигравати час для нарощування військового виробництва та шукати нові способи й партнерів для обходу санкцій. Усе це — ще й для того, щоб довести своїм міжнародним союзникам як справа, так і зліва, а також так званому «глобальному Півдню», що Україна та її прихильники нібито неправі, а «його» Росія — права.
Путін не хоче мирних переговорів. Але «переговори про переговори» цілком його влаштовують.
Цю статтю спеціально для Euractiv написав Костянтин Еггерт — російський журналіст, який працює в DW. Він базується у Вільнюсі, а раніше був головним редактором московського бюро BBC Russian Service.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
ПОГЛЯД: Як Україна ізолює Крим
