Упродовж пів тисячоліття Росія намагалася підтримувати образ великої держави, але її історія — радше не про безперервну силу, а постійну слабкість, замасковану під могутність.
Від часів Івана Грозного й аж до Радянського Союзу Росія стрімко нарощувала свої території, створивши імперію, що на своєму піку охоплювала шосту частину світу. Та це розширення приховувало справжню суть: автократію, яка трималася на репресіях, ксенофобії та страху, а не на інституціях легітимності чи добробуту.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Росія завжди шукала визнання як великої сили, хоча матеріальних, політичних і моральних підстав для цього в неї ніколи не вистачало.
Ця суперечність — амбіції, що значно перевищують можливості, — породила особливий російський стиль політики й війни. Коли Росія не здатна перемогти виробництвом, інноваціями чи переконанням — вона перемагає брехнею. Коли не може надихнути на вірність — змушує до покори. Коли не може перемогти у відкритому бою — переходить до гібридної, інформаційної та політичної війни.
Після майже десятирічної перерви урядовці США з’явилися на економічному форумі Росії
У кожному поколінні російські лідери намагалися компенсувати власну слабкість обманом, підривною діяльністю й грубим насильством. Брехня — не випадковість в цій системі, а її фундамент.
Комплекс меншовартості
Від більшовицьких лідерів до Путіна російська влада мислила змовницькими категоріями: навколо вороги, істина — відносна, а життєздатність режиму тримається на страху та невизначеності.
Засновники радянської держави фактично були підпільними терористами. Ленін і Сталін користувалися вигаданими іменами, щоб уникати царської поліції. Опинившись при владі, вони перенесли у державне управління звички підпільної боротьби: ставили безпеку режиму вище за безпеку країни, бачили ворогів усюди, застосовували державний апарат як інструмент терору та вірили, що обман — не виняток, а основа влади.
Цей спосіб мислення зберігся донині. Росія майже нічого не виробляє з того, що потрібно світові, не є привабливим партнером і не може здобути легітимність через вибори. Її лідери розуміють: вони не витримають чесної конкуренції.
Замість цього вони доводять — погрозами, пропагандою та насильством — що Росія нібито велика й могутня держава. Агресивна поведінка лише приховує комплекс меншовартості; прагнення до імперської величі маскує страх, що без неї система розвалиться.
Війна дешевими засобами
Підривна діяльність, дезінформація, шпигунство, кібератаки, підтримка маргінальних груп, замахи — це не резервні засоби, а основні інструменти кремлівської державної політики.
Історик Сергій Радченко зауважує: якщо колись спецоперації підтримували зовнішню політику, то сьогодні «спецоперації — це й є зовнішня політика». Для Путіна, вихованого в школі КДБістського цинізму, мета виправдовує засоби, компроміс — лише тактичний крок, а правда має значення лише тоді, коли служить державним цілям.
Захід часто неправильно розуміє російську «гібридну війну» або «активні заходи». Це не просто поєднання військових і невійськових тактик, а цілісний погляд на конфлікт: бажаний результат визначає засоби.
Якщо мета — посіяти розбрат у демократіях, то пропаганда, корупція, кібератаки та політичні провокації стають такими ж важливими, як танки й ракети. Когнітивна війна, що сягає корінням радянської практики «рефлексивного контролю», має на меті формувати те, як супротивники думають, міркують і діють.
Мета не лише збити з пантелику, а паралізувати; не просто ввести в оману, а зламати волю противника. Це — війна дешевими засобами.
Образа як зброя шантажу
Як пояснює Наталія Бугайова у Foreign Policy, російська когнітивна війна виникає з браку ресурсів. Свої цілі Москва визначає значно вище за власні можливості, тож використовує обман, аби скоротити цю відстань. Кремль не здатен перемогти НАТО військовим шляхом, тому вигадує міф про «зраду Заходу» й «оточення НАТО», і таким чином перетворює свої образи на зброю шантажу.
Москва не здатна утримати Україну ані привабливістю, ані партнерством, тож вигадує «кризу»: поширює брехню про «геноцид» та «розширення НАТО», а тоді вимагає переговорів для «деескалації». Це тактика хулігана: спровокуй, погрожуй, отримай щось ні за що — й повторюй знову.
На жаль, як ми вже побачили з моменту вторгнення Росії в Україну у 2022 році й протягом останнього десятиліття, ця тактика працює. Наступні президенти США недооцінювали силу Путіна та його небажання вести чесні переговори.
Колишній президент Фінляндії Саулі Нііністьо у своєму новорічному зверненні нагадав слова Генрі Кіссінджера про провал Заходу у протидії Кремлю: «Коли головною метою групи держав стає уникнення війни, міжнародна система опиняється під контролем найжорстокішого з її учасників».
«Брехня, яка не вмирає»
Путін добре засвоїв уроки своїх радянських попередників. Посібник КДБ завжди ґрунтувався на множенні неправди.
Як казав Юрій Андропов: «Нам достатньо лише посіяти зерно. Інші його зберуть і пересадять за нас». За кордоном цю роль виконують так звані «корисні ідіоти» — політики, активісти чи коментатори, які поширюють і легітимізують російські наративи, часто навіть несвідомо. Микита Хрущов із презирством зауважував, що капіталістичні країни, «дурні й занепадницькі», самі сприятимуть власному знищенню.
Вражає, наскільки живучим виявився міф про «обіцянку НАТО не розширюватися на Схід», який і досі лежить в основі російської агресіїПопри беззаперечні історичні факти, вигадка про те, що НАТО нібито пообіцяло не розширюватися на Схід, досі слугує головною легендою, якою Москва виправдовує свою агресію.
Як влучно сказав один коментатор, це — «брехня, яка не вмирає». І вона працює, бо на Заході політики й суспільство надто часто включаються в цю дискусію, замість того, щоб одразу її відкидати як брехню. Насправді НАТО загрожує Росії так само, як замок загрожує злодію.
З поразок проростає занепад
Іронія в тому, що надмірна ставка Росії на дезінформацію й когнітивну війну лише підточила її справжню силу. Вторгнення Путіна в Україну мало продемонструвати міць, а натомість оголило істотні вади.
У військовій сфері Путін не досяг поставлених цілей. У політичній — згуртував НАТО, а не розколов його. В економічній — загнав Росію в залежність від Китаю.
Брехня й далі шириться, але приховати реальність дедалі важче: корупцію, бідність, демографічний спад, поразки на полі бою. За будь-якою об’єктивною оцінкою, війна Путіна — це повний провал. У всіх своїх завданнях він зазнав поразки.
Російський танк і Україна
Як застерігав Джордж Кеннан у своїй «Довгій телеграмі», постійна слабкість і відчуття небезпеки штовхають Росію до агресії як способу захиститися від західних ідей та цінностей. Але агресія, побудована на брехні, зрештою підриває саму себе.
Надмірне використання обману роз’їдає державу зсередини: воно породжує цинізм, підриває легітимність влади й, як ми бачимо нині, веде до руйнування самого російського суспільства.
У Росії держава перетворилася на ворога народу. Роки репресій навчили громадян, що апатія безпечніша за політичну активність.
Та водночас авторитарні лідери добре розуміють: нелегітимна влада нетривка, а принижений народ може скористатися слабкістю, щоб кинути виклик режиму.
Каддафі, Хонеккер, Чаушеску, Муссоліні та Мубарак колись теж здавалися всесильними. Путін же на власні очі бачив загибель наддержави. І тепер він має побоюватися, що його поразки можуть стати зернами власного краху.
Дезінформація — це війна
Сполучені Штати та їхні союзники мають припинити сприймати російську дезінформацію як хитромудру дипломатію й почати ставитися до неї так, як є насправді, — як до акту війни. Це означає відмову приймати нав’язані Москвою установки.
Росія не має права на «сферу впливу». Вона не приречена на успіх Україні. Переговори для Кремля — не шлях до миру, а інструмент війни. Росія не є всесильною — це ми сильніші.
У той момент, коли ми перестанемо вірити у вигідний агресору міф, він втратить значну частину своєї сили.
Путінська Росія вправна лише у двох речах: смерті та дезінформації. В усьому іншому — економіці, інноваціях, «м’якій силі», легітимності — панує порожнеча.
Її гібридна війна — це не стратегія сильної держави, а спроба слабкої системи приховати власну крихкість. Це слід розуміти не як прояв сили, а як визнання слабкості.
Завдання Заходу — не лише чинити опір російській брехні, а й розвінчувати її: треба зруйнувати міф про неминучість російської перемоги та оголити вразливість, на якій тримається кремлівський проєкт.
У ту мить, коли ми перестанемо вірити в наратив агресора, він втратить значну частину своєї сили. Росія століттями живилася брехнею, і її крах настане тоді, коли правда виявиться сильнішою за вигадані міфи.
Що не так з Росією?
