Велика Британія вже сьогодні може дозволити собі витрачати на оборону 5% ВВП. Історія, однак, свідчить: найімовірніше, вона не зробить цього, доки загроза не стане настільки очевидною, що її більше не можна буде ігнорувати.
Кожна дискусія про суттєве збільшення видатків на безпеку зрештою зводиться до одного й того самого запитання: де взяти гроші? Історія дає просту відповідь: гроші знаходяться тоді, коли загроза стає реальною.
Як одна з найбільших економік світу, Велика Британія вже сьогодні може дозволити собі спрямовувати на оборону 5% ВВП, якщо матиме таке бажання. Насправді питання ніколи не полягало у фінансових можливостях — воно завжди впиралося у політичну волю.
Протягом значної частини ХХ століття Велика Британія спрямовувала на оборону значно більшу частку свого ВВП, ніж сьогодні. Під час Другої світової війни країна мобілізувала ресурси в масштабах, які нині здаються майже немислимими. Гроші знаходилися, бо цього вимагало виживання держави. Так само було й упродовж усієї холодної війни. Оборону не вважали статтею бюджету, на якій можна було заощадити, — її сприймали як ціну безпеки у світі, сповненому загроз.
Велика Британія в ООН звернулася до Росії: «Досить»
Водночас демократії рідко йдуть на такі кроки, доки загроза не стає беззаперечною. Найпереконливішим сучасним прикладом є Україна.
До лютого 2022 року більшість вважала малоймовірною повномасштабну війну в Європі за участю великих держав. Політики усвідомлювали амбіції Росії, а військові аналітики попереджали про ризики. Ознак було достатньо, але бракувало головного — усвідомлення того, що ця загроза може стати безпосередньою.
Потім Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Майже миттєво уряди по всій Європі знайшли десятки мільярдів на оборону, енергетичну безпеку та військову допомогу. Гроші завжди були — бракувало лише політичного обґрунтування для таких витрат.
Водночас чимало британців досі не переконані в необхідності суттєво збільшувати оборонні видатки. Одні вважають, що країну захищає її острівне розташування, інші майже повністю покладаються на британські сили ядерного стримування.
В обох аргументах є частка правди. Ядерні сили стримування Великої Британії справді гарантують, що жоден противник не зможе знищити країну, не ризикуючи власним знищенням. Водночас її географічне положення й надалі дає їй переваги, яких позбавлені багато інших держав.
Втім, ані острівне розташування, ані ядерне стримування не гарантують безпеки в ширшому розумінні. Ядерна зброя не здатна захистити підводні кабелі, енергетичну інфраструктуру, супутникові мережі, торговельні маршрути чи союзників. Вона не стримує ворожі дії, що не переходять у ядерне протистояння, і не гарантує Великій Британії свободи дій у світі, який стає дедалі менш безпечним і більш конфліктним.
Історію вивчають не для того, щоб змиритися з її закономірностями, а щоб навчитися їх розпізнавати..
Головний урок України полягає не в тому, що війна неминуча, а в тому, що стратегічні потрясіння настають значно швидше, ніж більшість суспільств готова припустити. У 1913 році мало хто в Європі міг уявити, що вже незабаром мільйони людей воюватимуть в окопах. У 1938 році багато хто й далі вірив, що нової великої війни на континенті вдасться уникнути. У 2021 році лише небагато хто очікував, що за кілька місяців російські танки рушать на Київ. У всіх цих випадках небезпека була очевидною. Бракувало лише усвідомлення того, що вона ось-ось стане реальною.
Саме це підводить нас до, мабуть, найпоказовішого епізоду в нещодавній британській дискусії про оборону.
Відставки міністра оборони Джона Гілі та міністра у справах Збройних сил Ала Карнса через недостатнє фінансування Плану оборонних інвестицій не варто списувати на звичайні політичні розбіжності. Обидва — люди бездоганної репутації, яким було довірено оборону Великої Британії. Вони мали доступ до тих самих розвідувальних оцінок, військових брифінгів і стратегічних прогнозів, що й решта уряду. І обидва дійшли висновку, що за такого рівня оборонних видатків країна залишається недостатньо захищеною.
Ми не знаємо всього, що відомо їм, і не повинні знати. Але їхня відставка змушує поставити незручне запитання: якщо навіть міністри, які мають доступ до засекречених оцінок щодо переозброєння Росії та нарощування військової потужності Китаю, вважають, що Велика Британія недостатньо інвестує у власну безпеку, то чому так багато інших представників влади переконані, що нинішнього рівня витрат достатньо?
Протягом багатьох років про небезпеку попереджали генерали, військові аналітики та експерти аналітичних центрів. Такі застереження, можливо, легко списати на професійну зацікавленість їхніх авторів. Але коли міністри, відповідальні за оборону країни, доходять висновку, що держава недостатньо забезпечує власні Збройні сили, ігнорувати цей сигнал стає не лише складно, а й небезпечно.
Велика Британія, можливо, зрештою й справді почне витрачати на оборону 5% ВВП. Історія підказує, що це станеться лише тоді, коли загроза стане очевидною для більшості виборців. Але історію вивчають не для того, щоб змиритися з її закономірностями, а щоб навчитися їх розпізнавати. Головний урок України полягає не в тому, що підготовка не має сенсу, а в тому, що після початку кризи вона обходиться незрівнянно дорожче.
Усі попередження вже пролунали. Усі тривожні сигнали вже є. Майбутні покоління навряд чи оцінюватимуть нас за тим, що ми знали. Вони судитимуть нас за тим, що ми зробили з цим знанням.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
