Про післявоєнні гарантії безпеки України сказано вже дуже багато. Серед іншого мова йде про масштабну програму озброєння України, яка зробить її “дикобразом”, на якого не нападеш і якого не проковтнеш. Це можна було би поєднати з гарантіями безпеки з боку США та Ізраїлю чи інших окремих держав, що є або не є членами НАТО. В одній із статей у журналі "Foreign Affairs" пропонувалося введення [в Україну] багатонаціональних стабілізаційних сил, включно з американськими, під проводом Альянсу.
Однак із практичним втіленням усіх пропозицій щодо гарантій безпеки існують великі індивідуальні проблеми, і очевидно, що жодну з них вирішити неможливо, поки Україна не стане членом НАТО.
Після закінчення нинішньої фази війни Україна матиме найбільшу, найдосвідченішу і найкраще озброєну армію в Європі, і за будь-яких обставин Україна і Захід будуть прагнути підтримувати цей рівень обороноздатності для стримування агресії в майбутньому. Не існує причин для того, щоб не закріпити юридично її вже фактичне членство в НАТО. Це було б набагато ефективнішим запобіжником агресії.
Столтенберг анонсував засідання Ради Україна-НАТО
Європа вже має досвід гарантій безпеки не під егідою НАТО, і цей досвід не є хорошим. У 1994 році Росія, Велика Британія, Франція і США підписали Будапештський меморандум, зобов'язавшись гарантувати безпеку України в її міжнародно визнаних кордонах. Але коли Росія в 2014 році порушила цю угоду, зобов'язання виявилися нічого не вартими. У 2008 році Альянс заявив, що Україна і Грузія "колись" стануть його членами, але відмовився надати їм План дій щодо членства. У серпні того ж року російські так звані "миротворчі" війська перетворились на окупаційні, і ні НАТО, ні ЄС не зробили нічого проти цієї окупації.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році Швеція і Фінляндія – найсильніші нейтральні держави – вирішили, що задля власної безпеки їм треба вступити до НАТО. Статусу "дикобраза" (яким вважалася Фінляндія) було недостатньо. То як можна просити Україну погодитись на домовленості, які Фінляндія і Швеція визнали неадекватними?
Що стосується багатонаціональних сил, то навряд чи вони матимуть таку структуру, таке керівництво і таку єдність, щоб бути дієвими. Та й путінська Росія не сприйматиме їх із більшою пересторогою, аніж вона сприймає НАТО. Вона добре знає, що таке НАТО, а ми знаємо з досвіду, що до безпекових гарантій Альянсу вона ставиться серйозно.
Членство в НАТО не повинно закінчуватися Україною. Треба, щоб воно охопило всі держави, які наразі застрягли в "сірих зонах" Європи. Путін вже не раз демонстрував бажання атакувати і загарбати територію країн, що не є членами НАТО, якщо має найменшу для цього можливість. Так він чинив у Грузії й Молдові ще до нападу на Україну. Сербія – за прямої підтримки Росії – прагне того ж на Балканах. А тому майбутня безпека в Європі вимагає покласти край сірим зонам.
З точки зору внутрішньої політики США аргументи на користь членства України в НАТО є ще переконливішими.
Щоб не дати Росії шансу, США мають бути беззастережно віддані справі захисту України, але для того, щоб це підтримав Конгрес, інші союзники США в Альянсі мають розділити цей тягар. Єдиною реальною гарантією є та колективна гарантія, яку надає членство в НАТО.
Європейський Союз надав Україні статус кандидата, але в Західній Європі це досі сприймається лише як пропозиція на майбутнє – без чітких зобов'язань і строків. Поступ у процесі вступу України до ЄС має бути першочерговим завданням для обох.
Виділяючи значні кошти на відбудову України, Захід має наполягати, щоб у ній почали діяти правила ЄС. Це особливо стосується економічних відносин, сектору енергетики і верховенства права, і це треба робити якомога швидше. Цього вимагають зарубіжні інвестори, і воєнний стан виправдовує впровадження економічних і судових реформ методом "шокової терапії".
ЄС і США мають власні причини, щоб підтримувати пришвидшення цього процесу: в державний бюджет України вони разом щомісяця вливають 3 мільярди євро (3,25 мільярда доларів). Чим швидше розпочнеться стійке зростання економіки України, тим більшими будуть надходження від податків, і тим менше вона потребуватиме бюджетної підтримки Заходу.
Як і НАТО, ЄС теж слід прискорити процес перемовин щодо вступу з Молдовою і Грузією. Обидві країни мають виконати багато роботи, але вкрай важливо дати їм чіткий сигнал, що вони, як і Україна, стануть частиною Європи. Якщо не надати Грузії статус кандидата, це тільки відкине її до сфери впливу Росії, а це прямо протилежне тому, чого хоче народ Грузії, і що має підтримувати Захід.
Росія повинна залишити окуповані нею території. Це означає, що і Молдова, і Грузія мають запропонувати громадянство і амністію людям, які живуть на цих територіях, якщо ті захочуть бути їхніми громадянами. Сьогодні вони не приймуть таку пропозицію, але їм важливо знати, що коли Росія зазнає остаточної поразки в Україні, на це є добра воля.
Така політика розширення НАТО і ЄС стримає війну в майбутньому і зробить Європу сильнішою й безпечнішою. І одне це вже є аргументом на користь цієї політики.
Але є ще один аргумент – сигнал на адресу Китаю. Треба, щоб Китай побачив, що агресивна війна Росії не знищила українську державу, послабила Росію, об'єднала Захід і закрила безпекові проріхи навколо кордонів Росії. Все це спонукає Китай утриматись від нерозважливого військового походу на Тайвань.
Надалі США і ЄС мають посилювати свою спільну лідерську роль у Західному, економічному, правовому світовому порядку. Реваншизм Росії і загроза з боку Китаю вимагають подальших кроків для зміцнення трансатлантичної єдності. У сфері безпеки такі кроки робить НАТО. В економічній сфері для зміцнення колективної Західної економіки і світового порядку на основі міжнародного права потрібен новий Трансатлантичний пакт інвестицій, зростання і стійкості (TIGRE).
Коментарі (0)