Лідер КНР Сі Цзіньпін і зовнішня політика Китаю, в тому числі в контексті війни між Росією і Україною, останнім часом постійно в центрі уваги. Що не тиждень, то новий інформаційний привід. Остання така резонансна подія – візит Президента Франції Емманюеля Макрона і очільниці Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн до Китаю. А перед цим був гучний візит Сі Цзіньпіна до Москви. Макрон намагався схилити китайського лідера до більш активних дій щодо встановлення миру в Україні. Але ще не встигнув президент Франції повернутися додому, як Китай розпочав масштабні військові навчання навколо Тайваню з метою відпрацювати «спільні дії зі встановлення всебічної блокади острова».
І знову виникли запитання: чого прагне Сі Цзіньпін? Чого чекати від Китаю надалі? Китай хоче миру, чи готовий розпочати глобальне військово-політичне протистояння із США і Заходом? Навряд чи ми отримаємо логічну і коректну відповідь на ці запитання, якщо будемо аналізувати лише окремі зовнішньополітичні дії КНР. Ба більше, ми чуємо абсолютно протилежні оцінки цих дій. Хтось говорить про реальне і раціональне прагнення Китаю до миру, а дехто, навпаки, переконаний, що Пекін буде допомагати Росії у війні проти України і готовий до ескалації свого протистояння з США.
Китай посилює підтримку військової машини Росії, - Reuters
Думаю, що дії КНР на міжнародній арені треба оцінювати комплексно – в усій їхній мозаїчності і різноманітній палітрі. Саме це дасть нам ключик до розуміння сучасної зовнішньої політики Китаю.
Для загального визначення нинішньої зовнішньополітичної активності Пекіну я б застосував поняття «багатовекторність». Цей трохи призабутий термін використовувався в часи президентства Леоніда Кучми (1994-2005) для характеристики зовнішньої політики України. Але українська «багатовекторність» тоді мала адаптивну функцію і була спрямована на пошук оптимального і гнучкого балансу інтересів нашої країни у стосунках із Заходом і Росією. Це було динамічне маневрування молодої держави між двома центрами сили, від яких ми тоді залежали. Тодішня «багатовекторність» України мала забезпечити і внутрішню, і зовнішню стабільність країни. В 1990-ті й до початку 2000-х років це спрацьовувало. А от коли таку саму зовнішню політику спробував здійснювати Віктор Янукович під час свого президенства (2010-2014, втік у 2014 р.), у нього нічого не вийшло. Тоді треба було чітко обирати між напрямами європейської і євразійської інтеграції. Поєднати їх було неможливо. Врешті решт, зовнішньополітичні хитання Януковича закінчилися для нього погано.
Китайська «багатовекторність» має зовсім інший характер і зміст, ніж це було у нас. Китай вже відкрито прагне глобального лідерства, заявляє амбіції на роль альтернативного центру впливу в міжнародних відносинах (стосовно США). Не приховують у Пекіні й готовності захищати свої інтереси за допомогою збройної сили. Але Китай ще не готовий іти на пряме і масштабне військово-політичне протистояння з США і Заходом. Такий розвиток подій неминуче спровокує фрагментацію глобальної торгівлі і може болісно вдарити по економічних інтересах КНР, тому що близько половини зовнішнього товарообігу Китаю припадає на країни колективного Заходу.
КНР на чолі з Сі Цзіньпіном буде рухатись до біполярного світу (в якому Китай має стати одним із центрів впливу і противагою США), якщо не завадять внутрішні й міжнародні проблеми. Але на перехідний період, в процесі зміцнення своєї глобальної лідерської ролі і зменшення економічної і технологічної залежності Китаю від Заходу, Пекін буде використовувати гнучку і багатовекторну зовнішню політику.
У чому проявляється нинішня «багатовекторність» зовнішньої політики Китаю?
Це поєднання глобального суперництва Китаю з США з диференційованими відносинами з окремими Західними країнами і деякими Західними лідерами. Така політична лінія яскраво проявилася під час візиту до Китаю Емманюеля Макрона і Урсули фон дер Ляєн. До президента Франції ставилися з особливою пошаною і відверто загравали з ним, а до очільниці Єврокомісії проявлялося демонстративно прохолодне ставлення. Цілком ймовірно, що далі можуть бути й спроби розколоти єдність Західного світу, особливо в питаннях подальшого статусу Тайваню і взаємин з КНР.
Це роль Китаю як захисника інтересів глобального Півдня в стосунках з багатими країнами Півночі. На схожу роль, правда, претендує і Росія. Але у Китаю для цього більше фінансових ресурсів і політичних можливостей.
Це поєднання поступової політико-економічної експансії Китаю («Один пояс, один шлях», Шанхайська організація співробітництва тощо) із роллю миротворця і посередника у залагодженні різноманітних (явних і латентних) регіональних конфліктів (як, наприклад, у стосунках між Іраном і Саудівською Аравією), але без прямих і надмірних зобов’язань. Якщо конфлікт занадто гострий і не відчувається перспективи швидкого врегулювання (як у випадку з війною між Росією і Україною), КНР не буде поспішати з миротворчими зусиллями. Роль миротворця і посередника дає Китаю можливість не дуже помітно, поступово, але послідовно проникати в ті регіони, які раніше не вважалися сферою китайських політичних інтересів.
Це поступове формування багаторівневої антиамериканської коаліції. Ядром цієї коаліції будуть країни, які відкрито вважають США своїм політичним ворогом (від Росії до Ірану і Північної Кореї). Китай формально не буде лідером цієї групи країн, але може виступати в ролі їхнього адвоката і посередника. Епізодично і непрямо в цій коаліції можуть з’являтися країни, у яких виникають ситуативні протиріччя з США або країнами Заходу (наприклад, Саудівська Аравія, деякі країни Азії, Африки і Латинської Америки). Китай може використовувати ці протиріччя в своїх інтересах.
Антиамериканізм буде політико-ідеологічним стрижнем зовнішньої політики Китаю. І це означає, що Китай не тільки не буде на боці України (оскільки в Пекіні нашу країну сприймають як союзника США), але не зможе бути і рівновіддаленим посередником у ймовірних переговорах про припинення війни в України. Якщо Китай і доєднається до миротворчих зусиль навколо війни між Україною і Росією, то він скоріше буде виступати в ролі «секунданта» і посередника з боку Росії. При цьому свою переговорну позицію щодо України Китай буде формувати в контексті своїх інтересів щодо Тайваню. Умовно кажучи, Китай не буде визнавати російської анексії окупованих українських територій, але повну їх деокупацію буде підтримувати лише в тому випадку, якщо на Заході не будуть визнавати реінтеграцію Тайваню до складу КНР.
Інтереси Китаю стосовно Росії можна сформулювати наступним чином: використовувати Росію як інструмент і ресурс у глобальному протистоянні з США; одночасно посилювати економічну і політичну залежність РФ від КНР внаслідок геополітичного послаблення Росії в результаті поразок у війні проти України. Відповідно, Китай не зацікавлений у повній поразці РФ у війні проти України (оскільки це означатиме посилення США), але на пряму і масштабну підтримку Кремля Пекін теж навряд чи піде (тому, що це може спровокувати дочасну політико-економічну конфронтацію із Заходом).
На завершення зверну увагу на те, що не слід плутати китайську зовнішньополітичну риторику з реальною політикою КНР. Між ними є суттєві відмінності. І це стосується не лише відносин Китаю з Росією (про що добре сказав китайський посол в ЄС), а й взаємин КНР з іншими країнами.
Ми маємо сприймати зовнішню політику КНР реалістично – без хибних ілюзій і зайвих емоцій. Китай у нинішній ситуації не стане нам другом, проте й не слід ставитись до нього як до ворога. Нам потрібен конструктивний діалог із Китаєм, але мир нам принесе лише воєнна перемога над Росією.
Погляди автора статті можуть не збігатися з позицією редакції Kyiv Post.
Коментарі (0)