Останні заяви Путіна наочно показують, наскільки викривленим є російський світогляд. За його версією, «мир» — це коли українці відступають із власної землі, а окупаційні війська залишаються на місці. У якому всесвіті агресор залишається, а жертва йде? Це не дипломатія — це колоніальна практика, замаскована під переговори.
А ще є вимога до України скоротити свою армію. Скоротити армію… під час захисту від повномасштабного вторгнення. До миру справді привела б лише демілітаризація тієї сторони, яка напала на свого сусіда. Україна ніколи ні на кого не нападала, але вже понад десятиліття обороняється. Та Росії вдається перекрутити базову логіку у фантазію паралельного всесвіту, де жертва мусить іти на компроміси, а агресору нібито щось винні.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Ще показовішою є погроза Владіміра Путіна: «Якщо вони не відступлять, ми досягнемо цього військовим шляхом. Але вони вже намагалися. Закидали Україну тілами, ракетами, дронами й найманцями — і в результаті здобули лише кілька метрів землі ціною катастрофічних втрат. Це бравада не від впевненості, а від відчаю. Щоразу, коли Росія посилює погрози, говорить про «захоплення нових територій» або розмахує ядерною зброєю, це означає одне: у неї закінчуються реальні можливості на полі бою.
Україна знову вразила російський центр космічного звʼязку «Дубна» під Москвою — Зеленський
Саме тому подібні заяви ніколи не слід сприймати як легітимні дипломатичні позиції чи цитувати їх в медіа так, ніби це частина реальних переговорів. Це не «умови миру». Це примусові вимоги агресора, який не зміг досягти своїх цілей і тепер намагається блефом отримати в політичній площині те, чого не зміг здобути військовим шляхом.
Найгірший сценарій — коли Україну «здадуть» за одну ніч — просто не вписується в реальність. Українське суспільство цього не прийме. Парламент цього не підтримає. Європа цього не схвалить. А максималістські вимоги самої Росії роблять будь-яку справжню угоду неможливою. Ніякої миттєвої капітуляції не буде.
Однак розслаблятися теж не варто. Кожен раунд таких «переговорів» формує в світі уявлення про те, що з часом починають сприймати як «резонні» вимоги до країни, на яку напали. Цей повільний зсув, нормалізація того, чого взагалі не мало б бути на порядку денному, — і є справжнім ризиком.
Європейські лідери справедливо назвали це театром абсурду. Решта світу має зробити те саме. Фантазія не може бути предметом переговорів. І неможливо побудувати мир на логіці режиму, який і досі вважає, що його імперські марення заслуговують на серйозне ставлення.
Фантазія не може бути предметом переговорів. І неможливо побудувати мир на логіці режиму, який і досі вважає, що його імперські марення заслуговують на серйозне ставлення.
Треба пам’ятати, що Росія порушила абсолютно всі обіцянки й усі угоди, які вона коли-небудь укладала з Україною. Будапештський меморандум. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією. Мінські домовленості. «Зелені коридори» в Іловайську та Дебальцевому, які після обіцянок безпечного виходу для українських військових перетворилися на поля вбивств. Зернову угоду, з якої Росія вийшла, одночасно обстрілюючи порти. Незліченні режими припинення вогню, зірвані протягом лічених годин, зокрема й 36-годинне «різдвяне перемир’я». Кожну угоду й кожен свій підпис вона зрештою трактувала як щось одноразове й необов’язкове.
З якого дива Україна тепер мала б послаблювати себе, скорочувати армію чи довіряти слову держави, яка за 30 років не виконала жодного свого зобов’язання? Вимагати від України входити в переговори зі слабшої позиції — це не просто нелогічно, це небезпечно.
Бо те, що Росія робить зараз, — це не переговори. Це вистава й маніпуляція. Театр, покликаний вибити поступки, не пропонуючи нічого реального у відповідь. Це поведінка сили, яка усвідомлює, що не здатна перемогти військовим шляхом, і тому намагається виграти на папері.
Проста істина полягає в тому, що Росія не зацікавлена в мирі. Взагалі. Справжні переговори почнуться лише тоді, коли її змусять сісти за стіл, а не тоді, коли вона імітує готовність до них. І примусити її можна через тиск — тільки не на Україну, а на Росію: жорсткішими санкціями та реальним контролем за їх виконанням, закриттям лазівок, перекриттям джерел доходів, дипломатичною ізоляцією — і, найголовніше, нарощуванням, а не послабленням військової спроможності України.
Стримування — це реальна річ, але люди надто часто піддаються хибному пацифізму, який ігнорує те, як насправді поводяться агресори. Si vis pacem, para bellum («Хочеш миру — готуйся до війни») — це не заклик до війни, а базова істина: коли маєш справу з державою, яка сприймає насильство як інструмент досягнення своїх цілей, мир забезпечується силою, а не послабленням того, хто обороняється.
Шляху до миру через роззброєння жертви не існує. Мир настає тоді, коли подальша агресія стає неможливою.
І це має значення не лише для України. Так само це виходить далеко за межі Європи, адже безпека кожної країни, що спирається на міжнародний порядок, заснований на правилах, залежить від того, чи буде він справді захищений.
Якщо поступки агресору стануть прийнятною формою дипломатії, якщо світ почне сприймати зміну кордонів силою як щось допустиме, якщо суверенітет України можна буде принести в жертву задля умиротворення більшої держави — під загрозою опиниться кожна країна. Суверенітет — це все, що ми маємо. І якщо світ подає сигнал, що його можна відібрати в однієї держави, це означає, що його можна відібрати в будь-якої іншої.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
