Складні відчуття охоплюють, коли знову опиняєшся у Бучі. На вулиці Яблунській, яка стала місцем трагедії в березні 2022 року, росіяни вбили кілька десятків мирних мешканців міста. На цьому перехресті лежали тіла багатьох убитих. З того часу багато що тут змінилося, багато що було відремонтовано, відбувано або побудовано заново. Але що відчувають ті, хто пережив у лютому та березні 2022 року російську окупацію?

Детально про все - в репортажі KyivPost. Текстову версію читайте нижче 

Advertisement

Зараз навколишні вулиці важко впізнати. Так вони виглядали два роки тому, коли українська армія звільнила Бучу. На вулиці Яблунській лежали тіла вбитих людей, а вулиця Вокзальна була переповнена знищеною ворожою технікою.

Фото: AFP

Постнормандський Путлер
Більше по темі

Постнормандський Путлер

Навіть придворним підлабузникам Путіна важко сприймати той його образ, який він пропонує світові, постійно бряцаючи зброєю. Схожість із його попередником, німецьким фюрером, важко не помітити.

Фото Reuters

Тепер тут все інакше.

Advertisement

Перехрестя відремонтували, зробили новий круг, відремонтували також найближчі паркани й будівлі, відновили дорожнє покриття.

Але місцеві все пам’яють. Сліди масових вбивств у невеликому місті, розташованому за 15 кілометрів від Києва, збереглися донині. Це сліди від куль у дворі Бази комплектації.

Вони нагадують про моторошну сторінку окупації Бучі – розстріл окупантами на цьому місці вісьмох чоловіків – тепер тут створили стихійний меморіал на вшанування їхньої пам’яті .

Advertisement

Фото АР

Всього в Бучі було вбито кілька сотень людей. Бучани розповідають, що окупанти стріляли навіть по звичайних перехожих. Так загинув друг Сергія Желудкова.

«Він вийшов перекурити, а рашисти їхали на БМП, і їхній комиандир махнув рукою, щоб зайшов, а той махнув рукою - що ти, мовляв, хочеш? І його застрелили…. Прямо на вулиці», - розповів Желудков.

Advertisement

Мешканці вулиці Яблунської, які  пережили окупацію, згадують - вони чули, як розстрілювали їхніх сусідів. У кожній родині був хтось із друзів чи родичів, кого вбили російські військові. Вони вбивали навіть тих, хто просто намагався надати допомогу місцевим, які опинилися в окупації без їжі, води, електрики, зв’язку, опалення. Як, наприклад, Тетяна Чорногорець.

«Чоловік був в окупації, допомагав, дуже допомагав тим, хто сиділи там в підвалах, і ігнорував, що вони його попереджали, і його розстріляли… За те, що не слухався їх! Їздив за водою, допомагав, ліки, їжу, він це все в подвали носив, його попереджали, чого він їздив, а він казав – це моя країна, я буду їздити по ній, як мені захочеться. Олег Клімцов його звали, його так і розстріляли біля машини», - каже жінка.

Advertisement

Тетяна Чорногорець живе на вулиці Яблунській вже багато десятиліть. Коли російські окупанти заїхали до Бучі, вони знесли паркан, запаркували техніку біля дому й оселилися в її домі. А вона з невісткою та сином змушені були жити у підвалі.

«Двічі нас виводили на розстріл… ….. Вони питали у мене: «Де Зеленський?». Вибачте, а звідки я знаю, де Зеленський, я йому мама, чи що? Вони казали: «Вы все знаете, вы подлые, вы твари, вы украинцы, вы фашисты, вы наших убиваете на Донбассе»…  Н,у це ж не ми до вас прийшли на Донбас, це ж ви до нас прийшли! Це були росіяни,  буряти, і один був кадировець. Він зайшов у хату, їжу виніс, а бурят питає: «А что с ними делать?», а той: «В расход!», - і пішов за хату», - згадує жінка.

Advertisement

Погріб, в якому тримали сім'ю Тетяни Чорногорець. Kyiv Post

Від розстрілу їх врятувало лише те, що окупанти були дуже зайняті пограбуням їхньої хати. Коли прибуло командування, розстріл відмінили і навіть дозволили жити в сусідів. Та мешканці Бучі не хотіли віддавати рідне місто окупантам без бою. Багато хто з них доєднався до тероборони, згадує режисер, автор фільму «Гіркі жнива» Річард Бачинський, який до війни жив у Бучі вже багато років.

«Ми бачили  бої, які йшли неподалік, і вони підбиралися все ближче до міста. Потім мости підірвали, і ми опинилися в пастці. У нас не було машини, і це добре, бо нас би точно розстріляли, бо багато людей намагалися так втікати і були розстріляні на трасі росіянами. Однак люди пручалися. Вони були тут, Варта Бучі, тероборона місцева, було їх десь 15 чоловіків, волонтери, у нас не було багато чого, не було чим стріляти… Один із моїх друзів, Петро, колишній полковник, жбурнув коктейль молотова в перший російський БТР, який виїжджав на вулицю, і спалив його», - каже режисер.

Розлючені опором бучанців окупанти стріляли в усі боки, каже Річард. Саме тоді вони вразили броньовану машину часів війни в Афганістані, яка стояла в парку як пам’ятник.

Пам'ятник ветеранам Афганської війни. Фото з соціальних мереж

«Через дорогу ви бачите цей БРДМ, його розстріляли росіяни, думаючи, що це бойова машина ЗСУ. Ви бачили це в Ютубі. Абсолютно скажені! Але він вцілів, як бачите!  Охоронець магазину, з яким я був знайомий, він знав мене, я його, він знав, як мене звуть, я часто туди заходив, його застрелили. Він намагався з іншими втекти, у нього не вийшло, вони застрелили його в спину. Ще один – таксист Василь, я добре його знав, його машину розстріляли тут на парковці з БТРа. Він згорів у машині, а його пасажир вцілів і втік. Поряд міною вбили ще одну молоду жінку», - згадує він.

Наслідки боїв у Бучі. Фото Річарда Бачинського

На цьому окупанти не зупинилися і обстріляли зокрема, навколишні будинки, в тому числі й будинок самого режисера.

«Вони стріляли з ВОГів, з усіх видів артилерії, частина будівлі була поруйнована, вікон не було, Макдональдс був розгромлений, снайпер обстріляв наш будинок також. Один із російських танків зупинився прямо навпроти мого вікна й підняв гармату. Я подумав – чорт, він мене помітив, і я кинувся в інший кінець квартири», - згадує Річард.

Будинок Бачинського у Бучі. Фото Річарда Бачинського

Річард показує нам на меморіальних плакатах своїх загиблих друзів-бучан, яких він знав особисто - Володимира Ковальського та Ігоря Дядьківського.

«Володимир. Він воював з двома протезами. Він повернувся ще до 2022-го з Добнасу, з АТО, ми потоваришували. Він взяв до рук зброю і загинув. Справжній герой.  А Ігор… Ми зналися ще з часів Майдану. Він взяв «Іглу» і сказав: «Я нікуди звідси не піду, я відповідаю за своє місто». І коли почалися бої за Бучу, він уразив один з ворожих танків. Потім вони взяли його в полон, звязали йому руки за спиною і вистрелили в потилицю», - згадує режисер.

Він  каже – найважче в перші дні окупації було дістати на всіх мешканців будинку їжу, доводилося акуратно «чистити» навколишні покинуті магазини. До окупантів звертатися боялися, бо ті могли просто застрелити.

«Коли я востаннє брав із Макдональдса їжу й грузив її у мішок, вийшли двоє росіян з автоматами й помітили мене. Я побіг швидко, як міг, забіг за ріг будинку. Якби я встиг  забігти у двір, тоді вони, якби побігли за будинок, побачили б шість різних дверей, і не знали, куди б я побіг. І я біг, як тільки міг, і я відчув смерть поряд. Але я зміг, я добіг і доніс припаси!», - каже Річард.

Окупанти зайняли навколишні села, в тому числі котеджні мікрорайони мідл-класу. Віра Гойчук, лікарка, не встигла виїхати з містечка Ворзель з дітьми, у її двір прилетіло кілька мін, а потім - заїхали російські солдати.

«Він питає: «Чого нас окупантами називають?» Я кажу: «Ну подивись, я мала 24 лютого завезти дітей до школи, їхати у клініку до пацієнтів. І подивись. Я стою тут, будинку  нема, світла нема, ходити заборонено, бо снайпера,  я у пов’язці, кожен з вас може вбити мене, скривдити, згвалтувати, і хто ви після цього?» - Він подумав і каже: Ну, да», - згадує Гойчук.

Це її фото часів окупації. Ось такі білі пов’язки російські солдати змушували носити всіх.

Фото Віри Гойчук

«Вони сказали – одягніть білу пов’язку, це значить, що ми вас перевірили і вас не пристрелять. А  в мене була асоціація, що це концтабір, і я «оглохла». Мені перший раз сказали, а потім підійшов до мене хлопець, років 20, орок, підійшов з автоматом і каже: «Будь-ласка, вдягніть, ми нормальні, але там (і показує на Стєклозаводську (вулиця у Бучі) - повні відморозки. Якщо вони побачать цивільну людину без повязки, вони застрелять». І тоді я вдягала, і я, і діти і тато, - твердить Гойчук.

Втім, на жаль, багатьох її сусідів із суміжної вулиці навіть це не врятувало.

«У нас 5 вбитих, розстріляних сусідів, на сусідній вулиці  Один труп лежав надворі, вони навіть не дозволяли його поховати», - згадує жінка.

Буча та навколишні селища перебували в окупації більше місяця. Російські підрозділи, які потерпали від браку пального і боєприпасів під Києвом, прийняли рішення відступати з-під української столиці. 31 березня ЗСУ звільнили місто та його околиці. Та перед тим як поїхати, з будинків мешканців Бучі та сусідніх сіл росіяни повиносили усе, що тільки могли.

«На цій вулиці вони всі будинки мародерили, грабували, вони ці речі акумулювали в цому будинку, і за добу, як мали поїхати, підігнали два бетера й запхали у них все», - згадує лікарка.

Віра Гойчук із дітьми пережила окупацію вже встигла відремонтувати будинок. Річард Бачинський і Тетяна Чорногорець змогли ще в березні з дозволу окупантів виїхати з міста гуманітарним коридором і врятуватися. Наразі вони всі знову тут, у Бучі. Вулиці міста вже здебільшого відремонтовані завдяки іноземній допомозі, а будинки здебільшого виглядають як нові, і вже й не віриться, що не так давно місто виглядало практично мертвим. У сусідній Бородянці, місті, яке росіяни на початку весни 2022-го піддавали масованим бомбардуванням, нагадувань про час окупації також залишається все менше – поруйновані російськими авіабомбами будинки поступово зносять, пошкоджені – ремонтують та утеплюють.

Та відремонтувати будинки – ще не значить стерти із пам’яті людей болючі спогади про окупацію. Наші герої кажуть, що завжди треба лишатися людьми й шукати моменти щастя навіть у найстрашніші дні.

«Це було через кілька годин після того, як росіяни біля Макдональдса ледь не перехопили мене. Вийшли діти у коридор, в однієї з дівчат був день народження. Я спитав, а де твій торт, ти хіба не маєш? Який там торт, там і води не було. Вона каже – ні. Я кажу – чекай. Я побіг  до себе і знайшов пакет зі старими донатами. Це був її торт на день народження. Якраз був обстріл  артилерією і ракетами. Вона лякалася, а я кажу: «Вони твій день народження святкують! Не бійся!». І в неї були ці пончики. Я це ніколи не забуду», - каже Річард.