31 березня президент В. Путін і міністр закордонних справ С. Лавров представили Раді безпеки РФ нову Концепцію зовнішньої політики – оновлену версію 2016 року.

Як зазвичай останнім часом, засідання Ради безпеки Путін вів дистанційно зі свого бункера – можливо в Кремлі, а можливо деінде, і знову пішли розмови про те, що він боїться замаху. Він перебирав папери й совався на стільці, і здавалося, що він нервує, і що йому незручно.

Оприлюднивши концепцію з кам’яним обличчям, Лавров сказав, що її розробило міністерство закордонних справ. Насправді ж МЗС аж ніяк не впливає на зовнішню політику Росії, та й не проводить її, а просто слугує рупором агітації і пропаганди. А тому виникає запитання: чи має ця концепція взагалі якесь значення?

Вчитавшись у концепцію, викладену канцелярською мовою, можна подумати, що її писали в радянські часи. Тут і близько немає ніякого зв’язку з реальністю: «Зовнішня політика Росії є мирною, відкритою, передбачуваною, послідовною, прагматичною, заснованою на повазі до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і прагненні рівноправного міжнародного співробітництва в розв’язанні спільних проблем і просуванні спільних інтересів».

Advertisement
Дрони атакували аеродром у Морозовську Ростовської області РФ – російські ЗМІ
Більше по темі

Дрони атакували аеродром у Морозовську Ростовської області РФ – російські ЗМІ

Також безпілотники атакували Бєлгородську, Волгоградську, Воронезьку та Курську області РФ і тимчасово окупований Крим.

Брехня просто безсоромна: «Росія послідовно виступає за зміцнення правових основ міжнародних відносин і добросовісно виконує свої міжнародні правові зобов’язання». А як тоді виправдати всі її останні війни?

Кремль продовжує брехати: «Росія визнає і гарантує права і свободи людини і громадянина у відповідності до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». А як щодо численних політв’язнів у Росії і десятків тисяч воєнних злочинів, скоєних її військовими?

Але якщо читати цей «документ» між рядків, багато що стає зрозумілим. Об’єктом нинішньої зовнішньої політики Росії є Україна, але вона згадується лише раз, і то побіжно.

Advertisement

Тут говориться про зміцнення Росії як провідного центру розвитку в сучасному світі, і стверджується, що її незалежну зовнішню політику сприймають як «загрозу Західній гегемонії Сполучених Штатів Америки та їхніх сателітів». А Захід, зі свого боку, використовує «заходи, яких Російська Федерація вживає для захисту своїх життєво важливих інтересів у випадку з Україною як привід для посилення довгострокової антиросійської політики… Метою є всіляке послаблення Росії, підрив її творчої цивілізаційної ролі, могутності, економічного і технологічного потенціалу, обмеження її суверенітету в зовнішній і внутрішній політиці і руйнування її територіальної цілісності».

Advertisement

 

 

 

Про застосування Росією сили проти будь-кого не йдеться взагалі. Натомість є посилання (і не одне) на статтю 51 Статуту ООН, яка «гарантує невід'ємне право на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо станеться збройний напад на члена ООН».

Годі й казати, що Росія не зізнається в нападі на Україну. У цій концепції – жодного слова про агресивну війну, зате є слова про «недружні дії Заходу», у відповідь на які «Росія має намір захищати своє право на існування всіма наявними засобами», і про згубні санкції, які начебто ні до чого не призводять.

Так само, як і Лавров, якого висміяли на нещодавній конференції в Нью Делі, автори концепції заявляють: «Це [вторгнення в Україну] не було вибором Російської Федерації. Росія не вважає себе ворогом Заходу».

Advertisement

Росія вважає, що воює не з Україною, а зі Сполученими Штатами у війні проти гегемонії Заходу. Ворог тут – «США та інші англосаксонські держави», тобто Велика Британія, Канада, Австралія і Нова Зеландія, хоча назви й не вказані.

Європа теж сприймається як ворог: «Більшість європейських держав ведуть проти Росії агресивну політику, спрямовану на створення загроз безпеці і суверенітету Російської Федерації…». Новим у концепції є те, що «недружніми» оголошено не тільки НАТО, а й Раду Європи, членом якої Росія була до 2022 року.

Часто вживаний Росією термін «колективний Захід» згадується лише раз – ніби Кремль досі сподівається на розкол між ЄС і США, Британією і Канадою. Знову ж таки, жодна країна ЄС конкретно не називається.

Advertisement

А хто ж є друзями Кремля? У розділі «Ближнє зарубіжжя» він явно залякує: «Найважливішим для безпеки, стабільності, територіальної цілісності і соціально-економічного розвитку Росії, зміцнення її позицій як одного з впливових суверенних центрів світового розвитку і цивілізації є забезпечення сталих довгострокових добросусідських відносин і об’єднання потенціалів у різних сферах із державами-членами СНД та іншими сусідніми державами, пов’язаними з Росією віковими традиціями спільної державності, глибокою взаємозалежністю в різних областях, спорідненими мовами і близькими культурами».

У концепції чітко висловлюється підтримка лише трьом територіям – Білорусі, Абхазії і Північній Осетії. Усі інші колишні республіки СРСР навіть не згадуються, а їхній суверенітет не визнається. Натомість є заклик до подальшої інтеграції в рамках Співдружності незалежних держав, Євразійського економічного союзу і Організації договору колективної безпеки. Що ж, удачі!

Особливе занепокоєння викликає таке формулювання: «задля подальшого перетворення близького зарубіжжя на зону миру, добросусідства, сталого розвитку і процвітання Російська Федерація приділятиме першочергову увагу… забезпеченню стабільності в ближньому зарубіжжі, включно з припиненням підбурювань до «кольорових революцій» та інших спроб втручання у внутрішні справи союзників і партнерів Росії». З таким же успіхом Кремль міг би просто сказати: «Не будете слухатись – вторгнемось!».

Ця концепція російської зовнішньої політики показує, що немає сенсу навіть намагатися розмовляти з нинішнім кремлівським режимом. Краще почекати його кінця! Згадаймо Рональда Рейгана – той від початку свого президентства в січні 1981 року не розмовляв із жодним радянським лідером аж до зустрічі з Михайлом Горбачовим у жовтні 1985-го.

 

Погляди автора статті можуть не співпадати з поглядами редакції Kyiv Post.