У контексті нещодавньої атаки терористів ХАМАС на Ізраїль, українці — від Президента країни до громадських організацій діаспори в США, Канаді та Австралії та простих людей у Києві й Кривому Розі — висловлюють солідарність зі своїми єврейськими друзями.
Так, Президент Зеленський заговорив про поїздку до Ізраїлю та закликав інших світових лідерів зробити так само на знак своєї підтримки.
Війна — це справді пекло, але вона може також і спонукати нас проявляти те, що Авраам Лінкольн так влучно назвав «найкращими сторонами людської натури». Зараз ми бачимо це на прикладі українсько-єврейських відносин. Безпрецедентна єдність, яку ми наразі спостерігаємо, є плодом сучасності. Водночас вона також має важливе історичне підґрунтя — зокрема й таке, з яким певним чином довелося зіткнутися й мені.
Однією з основних причин сучасної української солідарності з Ізраїлем є банальне людське співчуття. Після майже двох років жорстоких воєнних злочинів РФ проти цивільного населення України її громадяни побачили, що минулого тижня ізраїльтяни стали жертвами дуже подібного варварського акту. Мова йде про найбільш смертоносний день у єврейській історії з часів Голокосту та викрадення вразливих категорій населення ХАМАСом. Ця тактика така ж жахлива, як і міжнародний воєнний злочин, у якому звинувачують Путіна — примусова депортація близько 20 000 українських дітей.
Євреї та українці — це два народи, які паралельно протистоять планам ворога стерти з лиця Землі їхні незалежні нації та самобутні культури; тепер їхня доля також паралельна — захищати саме своє існування.
Ще однією причиною такої сильної солідарності є усвідомлення ризиків, які несуть за собою зміни на геополітичній арені. Пряма та смертоносна лінія розлому проходить через ХАМАС та його колабораціоністів, їхніх іранських посіпак і головного союзника Тегерана — Москву.
Ці організації та режими перетворили ненависть на межі геноциду та насильство на свої наріжні камені; їх очолюють самозакохані та корумповані еліти; вони процвітають у культурах, які втратили рештки здорового глузду через цифрові ілюзії. Західна барикада проти фашизму сьогодення проходить якраз між Києвом і Єрусалимом.
Крім того, більш як три десятиліття міграцій та розбудови міжособистісних зв’язків подарували Ізраїлю та Україні немало двонаціональних сімей, діаспор, організацій, спільних ділових інтересів та релігійних інституцій. Сотні тисяч євреїв в Україні та українців в Ізраїлі знають і поважають один одного, і це, безумовно, породжує солідарність.
Так, наймасштабніша у світі релігійна міграція єврейської діаспори щороку відбувається в Умані, де російські ракети забрали життя десятків місцевих мешканців, поки вони ще спали у своїх ліжках.
Важливо розуміти, що ця новітня єврейсько-українська солідарність повстала, як міфічний Фенікс, із попелу темної та місцями трагічної історії. Сьогоднішня єдність і спільна мета двох народів здаються навіть важливішими з огляду на те, з чого вони вийшли і який довгий шлях вони подолали.
Для прикладу можемо подивитись на Рогатин — місто моїх предків на Івано-Франківщині — та на його досвід у роки Другої світової війни. Тоді воно перетворилося на сумновідомий епіцентр Шоа, або Голокосту.
20 березня 1942 року нацисти вбили понад 3000 дорослих євреїв і 600 єврейських дітей із місцевого гетто, яке межувало з українською церквою XV століття. Незаперечним фактом є те, що деякі місцеві жителі-українці співпрацювали з нацистським підрозділом СС під час облав, розстрілів та поховання євреїв у братській могилі; що незначна кількість місцевих жителів намагалася врятувати євреїв від смерті під час нацистської окупації. Правдою є і те, що, мабуть, переважна більшість українців у Рогатині в ті часи просто сумно відводила очі.
Ця різанина, потім іще одне масове вбивство галицьких євреїв, загнаних до Рогатина в червні 1943 року, та інші вбивства місцевих євреїв сталися після чотирьох століть багатокультурного співіснування, співпраці та періодичних конфліктів між українцями, поляками та євреями в цьому регіоні.
Так, першою «роботою» мого батька був «шабат гой» — молодий хлопчина-християнин розпалював печі для юдеїв, що жили в місті (і становили 40 відсотків від його 8-тисячного довоєнного населення). Це було частиною глибоких традицій і справжнього добросусідства, яке закінчилося з Голокостом. Після нього в Рогатині залишилося лише 100 єврейських сімей.
Але з такого складного й похмурого минулого українсько-єврейські відносини в Рогатині та інших містах змогли вийти на тріумфально новий рівень стосунків, що характеризуються дивовижним теплом. Завдяки чесності, доброті, спокуті та активним діям євреї та українці ХХІ століття дедалі більше переживали історичне примирення перед повномасштабним вторгненням Росії.
Чесність щодо власної історії дозволила українцям і євреям стати пліч-о-пліч у часи спільної потреби — можливо, як ніколи раніше. Це різко контрастує з фашистськими ідеологіями та пропагандою, які призвели до розколу та смертей під час Другої світової війни, або з ідеологіями, які Путін тепер намагається використати для тих самих цілей — чи то в Україні, чи через своїх близькосхідних посіпак.
Чудовим прикладом чесності та ролі у відновленні відносин є неурядова організація «Єврейська спадщина Рогатина» під керівництвом дивовижної Марли Раучер Осборн – американської емігрантки з Каліфорнії, яка задокументувала близько 400 років історії, втраченої внаслідок Шоа та за часи Радянського Союзу. Завдяки їй у Рогатині проводяться інклюзивні події за участі місцевої влади та мешканців, будуються нові мости між культурами, континентами та поколіннями, відбудовуються зруйновані нацистами цвинтарі, і тисячі отримують цінні знання.
Шляхи Осборн, волонтерів її групи, міської влади, школи та місцевих мешканців перетнулися саме через трагічне минуле, але саме цей спільний досвід дозволив їм встановити дружні та добросусідські зв’язки. Мені здається, що коли старі спаплюжені єврейські надгробки, які до того ж використовували як будівельні матеріали, один за одним діставали з-під рогатинських доріг, Осборн та її нові товариші побачили один в одному спільну людяність, включно з усіма її вадами, слабкостями та прагненнями. «Найкращі сторони людської натури».
Марла та її безстрашний чоловік Джей Осборн переїхали до Львова і пережили там більшу частину повномасштабної війни. Вони живуть своїм життям, займаються волонтерською діяльністю в Рогатині та протистоять Росії – так само, як багато українців, – просто залишаючись людяними. Багато хто вподобав дописи Марли в соцмережах, у яких вона показує середній палець сиренам повітряної тривоги.
Звичайно, примирення, гідним прикладом якого є Рогатин, публічно проявляється й у відданості та захопленні українського народу своїм демократично обраним президентом єврейського походження — у світі таких тільки двоє. Однак, побувавши на лінії фронту та в різноманітних військових інституціях, я достеменно знаю, що примирення та інклюзивність також можна побачити в надзвичайній жертовності українських євреїв — солдатів, лікарів, гуманітарних активістів, бізнесменів, письменників та багатьох інших, які є частиною колективного захисту суверенітету й демократії України проти одержимого ненавистю агресора.
Мені здається, що багато євреїв вирішили служити Україні саме тому, що багато українців подивились в обличчя своїм огидним упередженням, щиро покаялись і тепер поважають євреїв і бачать в них своїх співвітчизників, співгромадян та тих, хто робить величезний внесок у спільну справу перемоги.
Я думаю про головного рабина України, який сміливо доставляв гуманітарну допомогу постраждалим від повені в Каховці прямо під час російського обстрілу.
Чи мова йде про Марлу, що бореться з ворогом на своєму власному фронті, чи про тисячі євреїв і українців в Україні, що воюють на своїх фронтах — ніщо із цього не було б можливим, якби дві культури — тісно та складно переплетені між собою та іноді навіть руйнівні для єврейської сторони — не вирішили розібратися зі своїм минулим, сьогоденням і майбутнім пліч-о-пліч.
Хоч це й жахливо — бути свідками безглуздої бійні в Ізраїлі, Ірпені чи Ізюмі, єдність українців та євреїв не може не підбадьорювати й не дарувати надію. Вона показує, що мудрість і добро можуть перемагати.
Ці два народи об’єднує не лише спільний біль, а й емоційна цілісність, історична відвертість, спокута та визнання взаємної гуманності та демократичних цінностей. І це вогники на шляху до миру як України, так і Ізраїлю та спільної перемоги над брехнею та ненавистю.
Автор дякує Джею Осборну, Марлі Раучер Осборн і Россу Абелоу (з синагоги Парк-авеню в Нью-Йорку) за їхній внесок.
Погляди автора, висловлені в цій статті, можуть не збігатися з точкою зору Kyiv Post.
Коментарі (0)