ПОГЛЯД: Чого Захід не помічає у Достоєвському та у всій Росії

«А як же Достоєвський?»

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році цей вигук став одним із найулюбленіших аргументів Заходу на захист Росії та її культури.

Так, я його читала.

Як і мільйони людей на всьому просторі колишнього Радянського Союзу, я вивчала Достоєвського в школі. Під час одного з візитів до моєї двоюрідної сестри я навіть позичила томик, надрукований ще дореволюційним російським правописом. Роками пізніше я подивилася серіал «Ідіот» і прочитала значно менш популярних «Принижених і ображених» — історію петербурзького дна, як морального, так і фізичного.

Відтоді я поставила хрест на російській літературі.

За винятком Булгакова, чиє «Собаче серце» містить історичні елементи, дотичні до моєї роботи, я відмовляюся її читати. І не лише через нинішню війну Росії проти України, а тому, що я просто не можу збагнути або прийняти її природу.

Більше по темі

Трамп заявив про «завершення війни» з Іраном після повідомлень про ядерну угоду

Президент США Дональд Трамп заявив, що Вашингтон завершив війну з Іраном, пославшись на прогрес у підготовці меморандуму щодо ядерної програми та скасування запланованих ударів. Раніше він також погрожував завдати удару по головному іранському нафтовому терміналу на острові Харк, посилюючи тиск на Тегеран. Водночас іранська влада заперечила досягнення будь-якої остаточної домовленості, назвавши повідомлення про це «спекуляціями» і заявивши, що жодного остаточного рішення поки не ухвалено.

Яку б книжку ви не взяли, теми разюче схожі: алкоголізм, емоційне насильство, натяки на сексуальну збоченість, хаотичні любовні зв’язки, невідворотність загибелі та внутрішня покірність.

Чому Раскольников убив стару та її сестру в такий жахливий спосіб?

Чим пояснити раптовий романтичний віраж князя Мишкіна від Настасії Пилипівни до Аглаї Єпанчіної?

Чому Наташа жертвує собою заради комфорту свого коханця, князя Альоші, який, зруйнувавши її життя, кидає її заради іншої жінки?

За ці роки, прочитавши багато книг і ставши свідком війни Росії проти України, я знайшла лише одну відповідь: безпринципність примхливого розуму.

Можливо, для західного менталітету це виглядає загадково. Я чула лише хвалу на адресу російської класичної літератури. Проте для мене — а я вважаю себе принаймні частково людиною Заходу, оскільки провела чимало часу за кордоном — саме ця безпринципність примхливого розуму пояснює поведінку цих персонажів.

Зосередьмося на головному романі Достоєвського «Злочин і кара» — історії Родіона Раскольникова, бідного юнака, який доходить висновку, що має моральне право на вбивство.

Для багатьох на Заході це історія про гуманізм і спокуту.

Але чи так це насправді?

Уся фабула роману тримається на тому, що Раскольников живе в умовах глибокої соціальної несправедливості. Російська імперія економічно відстала, кріпацтво скасували лише за кілька років до того. Імперії знадобиться ще п’ятдесят років, щоб створити парламент — надзвичайно пізній розвиток як для європейської держави.

Проте, поки більша частина Західної Європи зайнята боротьбою із соціальною нерівністю через робітничі рухи та політичний активізм, Раскольников, морально збурений розповіддю Мармеладова про злидні та проституцію його доньки Соні, вирішує взятися за сокиру й піти на літню жінку.

Потім він переконує себе, що є винятковою особистістю з винятковими правами, запитуючи: «Тварь ли я дрожащая или право имею?» — цю фразу, мабуть, краще перекласти як: «Я залякане ніхто, чи можу чинити, як заманеться?».

Відповідь на це запитання з дивовижною регулярністю з’являється у російському повсякденні.

Поверховий пошук в інтернеті за запитом «росіяни вбивають людей сокирами» видає цілу купу сучасних раскольникових. 16-річний хлопець зарубав сокирою власну бабусю в Туапсинському районі. У Протихаловці чоловік сокирою вбив літню жінку. У Липецьку 25-річний молодик зарубав сокирою свою бабусю. 27-річний Ніколай Тропін убив сокирою літню жінку.

Можна було би припустити, що мотивом цих злочинів став якийсь масштабний порок.

Але, як і у випадку з Раскольниковим, найчастіше йшлося про гроші — іноді всього лише 200 рублів — або про дрібну сварку.

А далі йдуть ще більш моторошні історії.

У 2019 році відомий петербурзький історик і палкий шанувальник Наполеона Олег Соколов убив і розчленував свою 24-річну коханку Анастасію Єщенко, яка була його студенткою.

Згодом його затримали на набережній річки Мойки під час спроби позбутися рюкзака, в якому лежали дві відрізані жіночі руки та травматичний пістолет. Будучи напідпитку, він сам упав у річку.

Він застрелив Єщенко з обріза малокаліберної гвинтівки під час сварки. Пізніше він стверджував, що збирався накласти на себе руки у Петропавлівській фортеці, вбравшись у мундир Наполеона.

Як і Раскольников, він, схоже, уявив себе Наполеоном.

А Єщенко? Вона роками приносила себе в жертву потребам ексцентричного професора з роздутим его.

Або ж свіжіший випадок з Артемом Бучіним, бійцем ПВК «Вагнер», якого звільнили з колонії для участі у війні в Україні. У 2021 році він убив молоду медсестру. Повернувшись до Росії, він одружився з жінкою з маленькою донькою, яка, схоже, заплющила очі на його минуле. Він зґвалтував і задушив обох. Усе через дрібну сварку.

Проблема не в тому, що такі історії притаманні виключно Росії, і не в тому, що Достоєвський якимось чином став їхньою причиною.

Його геній полягає саме в здатності вловити суть суспільства навколо себе.

І зробив він це блискуче.

Але як літературний віртуоз він міг би вигадати інший фінал для своїх героїв — бодай такий, що ґрунтувався би на видаванні бажаного за дійсне.

Проте він цього не зробив.

Натомість — смерть, сумнівна жертовність, деструктивний вибір та психіатричні лікарні у Швейцарії.

Фінальний висновок Раскольникова про те, що краса врятує світ і що мало що можна вдіяти, бо всі ми «маленькі люди», можливо, і вчить читачів не вбивати, але в ньому немає тих мук сумління, які можна знайти, наприклад, у романі Еміля Золя «Тереза Ракен» — нищівній історії пристрасті, що призводить до вбивства.

Немає в ньому й заклику до дії, як у «Жерміналі» Золя — розповіді про шахтарів, які виборюють свої права у Франції XIX століття.

Натомість книга містить фінал, у якому Соня Мармеладова йде за Раскольниковим до Сибіру, імовірно, у раптовому пориві спокути власних гріхів.

Цей образ разюче нагадує роман Сомерсета Моема «Різдвяні канікули», де російська емігрантка Лідія працює повією в паризькому кабаре — це її «спокута» за злочин, скоєний її чоловіком.

Варто віддати належне Моему, він не героїзує цю «жертву».

І на те є вагома причина: робити це — вкрай нездорово.

Погляди авторки статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.