Багато аналітиків вже давно цікавляться, що російське населення думає про війну в Україні та політику Кремля. Kyiv Post взяв інтерв’ю у російського політолога і політичного коментатора Александра Морозова, члена Ради Форуму «Вільна Росія».
З 2013 року він живе в Чехії. У 2023 році російська влада оголосила його «іноземним агентом». Морозов раніше викладав у Рурському університеті в Бохумі та Карловому університеті в Празі.
Уґо Полетті (УП): Який зараз рівень підтримки війни Путіна проти України в Росії ? Чи справді росіяни підтримують війну, чи їхня позиція скоріше диктується страхом, пасивністю або відсутністю альтернатив?
Александр Морозов (АМ): Існує два способи інтерпретації соціологічних даних. Згідно з одним, близько 12% російського суспільства є переконаними прихильниками війни, а на іншому кінці – близько 12% проти війни та політичного курсу Путіна; між ними лежить «болото» — маса людей без чіткої позиції, які просто готові виконувати рішення тих, хто перебуває при владі. Згідно з іншою інтерпретацією, яку подає Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦИОМ), 65-68% росіян повністю підтримують Путіна і його політику, а проти виступають близько 19%.
Після майже десятирічної перерви урядовці США з’явилися на економічному форумі Росії
Але ці цифри мають менше значення, ніж оцінка конкретних факторів, що формують ставлення до війни.
- Перший фактор: набір до армії базується на дуже високих виплатах. Російські контрактники отримують більше, ніж у багатьох арміях світу. Сім’ї військових отримують не тільки щедрі виплати, а й різні пільги – іпотеку, вищу освіту для дітей тощо. А це – кілька мільйонів сімей.
- Другий фактор: протягом двох років виробники озброєння отримували стабільні державні замовлення, що спричинило значну економічну активність у низці регіонів.
- Третій: підприємства, що займаються імпортозаміщенням, тіньовими поставками та будівельними роботами на окупованих територіях, знайшли нові можливості. Це створило нові ситуації для багатьох дрібних підприємців.
У сукупності це призвело до появи соціальних груп-бенефіціарів війни, до яких входять мільйони людей. Не дивно, що вони підтримують політику Кремля.
Однак, якщо запитати російського громадянина, чи він за мир чи за війну, він, звичайно, відповість: «Ми всі за мир!» Так відповість будь-хто. Але це не означає, що значна частина населення вважає, що Росія повинна припинити свою агресію проти України. Вони переконані, що це війна Заходу проти Росії, який завжди прагнув знищити як російську державу, так і російську ідентичність, а Україна є лише інструментом Заходу.
Коли ми говоримо, що російське населення перебуває під впливом кремлівської пропаганди, це лише половина правди. Інша половина в тому, що Кремль спирається на глибинне невдоволення населення – готовність перекласти всю відповідальність на «західну гегемонію», на «українських неонацистів», на «лібералів», яких звинувачують у помилковій політиці 1990-х років.
Отже, коли Путін говорить про необхідність усунення «першопричин війни», у світовій політиці ці слова незрозумілі. У міжнародному врегулюванні конфліктів неможливо ставити питання глобального характеру. Проте Путін це робить, і в Росії його повністю розуміють. Населення переконане, що Росія захищається від «розширення НАТО», від «американських біолабораторій в Україні», від намірів Заходу підірвати так званий «російський культурний код» тощо. Росіяни вірять, що першопричина війни просто в тому, що «вони нас не люблять». А тому, «хоча ми, росіяни, мирний народ, ми можемо показувати зуби». На цьому етапі кремлівська пропаганда активно нагадує населенню: так, ми перемогли Наполеона, ми перемогли Гітлера і так далі.
Можна сказати так: 65-68% росіян, включно з освіченими верствами населення та підприємцями з досвідом роботи на світових ринках, кажуть собі: ми за мир, але на умовах, визначених Владіміром Путіним. Ось чому Кремль користується стабільною підтримкою своєї війни.
Не дивно, що згідно з опитуванням Левада-Центру у вересні 2025 року, 78% респондентів відповіли «так» на запитання, чи підтримують вони дії російської армії в Україні, а 66% висловилися за перехід до мирних переговорів. Ця подвійність дозволяє Путіну маневрувати з Трампом і частиною європейської аудиторії, постійно заявляючи, що Росія «за мир» і хоче закінчити війну. А тим часом Кремль продовжує війну, посилюючи її інтенсивність. Ця риторика «руху до миру через війну» сильно нагадує як нацистську, так і сталінську.
Населення переконане, що це війна Заходу проти Росії... У російському Генеральному штабі утвердилася думка, що велика війна в 2030-35 році є неминучою.
УП: Чи схвалює пересічний росіянин застосування військової сили за кордоном як спосіб відновлення статусу Росії як великої держави? Якою мірою це зумовлено державною пропагандою, а якою — справжньою ностальгією за радянським впливом?
АМ: На мій погляд, пересічний росіянин не впевнений, чи можна відновити статус Росії як великої держави, особливо за допомогою війни. Проблема полягає в тому, що весь «культурний канон», який формує сучасні покоління росіян, базується на ідеї, що ця держава завжди перебувала у стані війни. Це здається нормальним. У ХХ столітті Росія брала участь не лише у двох світових війнах – вона воювала понад десять років у Центральній Азії, воювала проти Польщі, проти Фінляндії, потім у Кореї, потім в Анголі, потім в Афганістані, потім у Чечні.
Звичайно, кожна держава в якийсь момент своєї історії воювала. Але в Росії «мілітаризація» має особливе значення. Наприклад, російський історик [Ігор] Клямкін розглядає російську історію як історію «циклів мілітаризації». Ці цикли пов’язані не стільки з технологічними циклами переозброєння, скільки з самою історією територіального розвитку Росії. [Історик] Александр Еткінд називає це «внутрішньою колонізацією»: протягом трьох століть російська держава розвивалася, заселяючи території навколо міст, які засновувалися як військові гарнізони.
Після 1991 року Європа розвивалася з переконанням, що остання велика війна на континенті залишилася позаду, і що більше таких воєн не буде. Це переконання стало основою для створення Європейського Союзу. Але для Росії ця філософія не означала нічого. З 2005 року, щойно покращилася економічна ситуація, Кремль розпочав масштабну програму підготовки до майбутньої війни. У російському Генеральному штабі закріпилася думка, що велика війна в 2030-35 році є неминучою. У 2014 році Кремль почав випробовувати своє входження в нинішню війну, систематично готуючи до неї своє населення шляхом мілітаризації культури, освіти, телесеріалів. Весь апарат адміністративного та медійного впливу був спрямований на виправдання «сили та величі» російського народу. Ця тема «сили та величі» є легко впізнаваною ознакою тоталітарного режиму.
УП: Чи змінилося російське суспільство за останні роки, коли держава стала більш авторитарною? Чи є ознаки втоми від війни або розчарування, чи переважає зневіра?
АМ: Так, російське суспільство радикально змінилося за останні 20 років. Якщо поглянути на 2005 рік, між дефолтом 1998 року і початком другого терміну Путіна, суспільство було орієнтоване на економічну модернізацію і сучасну культуру глобальних міст. Путін позиціонував себе як «менеджер», а не «вождь народу». Навіть після «Мюнхенської промови» інерція того періоду зберігалася в настроях і очікуваннях громадськості. Ситуація поліпшувалася, і вперше за довгий час домогосподарства почали планувати наперед на 10-20 років.
До 2011-12 років Путін і його оточення повернули кермо, і населення пішло за ними в іншому напрямку: через анексію Криму і Донбасу — до авторитаризму та ідеології конфлікту із Заходом. Путін не протримався довго між закінченням чеченської війни і початком нової. Зараз ситуація дійсно зайшла дуже далеко. Сьогодні Росія є екстремістською державою, від якої можна очікувати будь-чого.
Суспільство підкорилося ідеології образи: суміші невдоволення та впевненості у своїй перевазі. Це сформовано на радянських засадах, але не тільки. Це не ліва диктатура, а постмодерна, цифрова. Путінізм привласнив частину неорадянських наративів Комуністичної партії та націонал-більшовиків і використовує антиімперіалізм для маніпулювання Глобальним Півднем, але на відміну від СРСР, який керувався ленінізмом, він керується корпораціями, що стоять за Путіним.
Населення в цілому не бачить альтернативи путінізму як моделі управління. Щодня російський парламент ухвалює нові гротескні закони, які обмежують громадянські права, а люди просто мовчать. Багато з нас вірять, що навіть якщо населення відчуває розчарування або неминучість загибелі — як німці після Дня Д і відкриття другого фронту — воно буде йти до кінця, до краху. Тільки тоді почнеться якийсь новий етап.
УП: Яка позиція російської діаспори щодо рішень Путіна і війни? Чи можуть російські інтелектуали за кордоном відігравати значну роль у формуванні майбутніх політичних альтернатив для Росії?
АМ: Російська еміграція має сильні традиції, але жодна її хвиля ніколи не мала значного політичного впливу. Коли вона намагалася, вона гинула – як соціаліст-революціонер Борис Савінков або лідери «євразійців», які вирішили повернутися до СРСР. Але величезний вплив мав культурний опір еміграції – у першій хвилі 1920-х років, у 1970-х роках і аж до нинішньої п’ятої хвилі, спричиненої агресією 2022 року.
Серед російської діаспори сьогодні найціннішу роботу в політичному плані виконують ті групи, які разом з українськими організаціями шукають українських військовополонених та інтернованих цивільних осіб; ті, хто прагне створити міжнародний трибунал для Путіна та великої групи винуватців агресії; а також ті російські журналісти, які беруть участь у міжнародних розслідувальних проєктах.
Поряд із ними є політичні групи, які досі перебувають у полоні інерції протестної хвилі 2011-12 років — муніципальні кампанії, антикорупційні викриття та думка, що минуле колись може повернутися. Вони розробляють проєкти майбутнього, відірвані від будь-якого реального розуміння стану суспільства. Ці групи привертають велику увагу української аудиторії своїми часто абсурдними заявами.
Але я вважаю, що наша увага повинна бути зосереджена не на них. Вона повинна бути зосереджена на тому, що відбувається у сфері «культурного опору». Як і раніше, література, театр, документальне кіно, візуальне мистецтво – у цих сферах переробляється «культурний канон», формується нова мова, створюються «свідчення», які залишатимуться значущими протягом десятиліть. Якщо Росія отримає другий шанс на «пострадянську трансформацію», то все залежатиме від мови, яка з’явиться в культурній еміграції та «внутрішній еміграції» Росії.
Ми повинні пам’ятати, що коли ми говоримо про «опрацювання минулого», про його переосмислення, це має відбуватися російською мовою. Мова має бути звільнена від тоталітарної іржі, яка її пошкодила. Якщо це виявиться можливим у культурній сфері – що завжди залежить від індивідуальних зусиль – тоді, можливо, будуть і політичні зміни.
Що не так з Росією?
