Центр Вінниці. Чотирирічна Ліза Дмитрієва крокує на заняття до логопеда. Семирічний Максим Жарій та його мама востаннє приходять на обстеження до медичного центру. А восьмирічний Кирило Пяхін так і не дочекається свого дядька в автомобілі, який згорить за кілька хвилин. Життя цих людей обірвалося о 10:45 14 липня 2022 року. Тоді Росія випустила кілька ракет типу Калібр, які не вдалося збити українській ППО. Внаслідок терору загинуло 27 людей, серед них троє діток.  

Advertisement

Фото: Ніна Виноградова Юрга/facebook

Ракети пошкодили або знищили 55 багатоповерхівок і приватних будинків, 40 автівок та два трамваї. Одна із ракет зокрема впала поруч із пологовим будинком. Хтось із поранених загинув одразу на місці, за життя лікаря Павла Ковальчука боролися 20 днів. 

Мама чотирирічної Лізи - Ірина, потрапила до реанімації у критичному стані. Завдяки діям лікарів її вдалося повернути з того світу. Про доньку спершу ніхто не розповідав. У жінки забрали телефон. За місяць Ірина вперше вирушила на те страшне місце, де все сталося, а згодом написала пост у своєму Фейсбук.  

Хроніка війни в Україні. 27 лютого: “Нічого не слід виключати”
Більше по темі

Хроніка війни в Україні. 27 лютого: “Нічого не слід виключати”

Макрон обіцяє зробити все, щоб РФ не перемогла; виробництво безпілотників сягне 1 млн.; Польща “насварила” лідера Палати представників Конгресу; росіяни просунулися на захід від Бахмута та Авдіївки

"Ми не впали. Тоді я зовсім не відчувала болю, тільки мертва тиша навколо...Навкруги стіною стояв чорний дим, нічого не було видно. Я не чула другого вибуху, не чула сигналізації машин, нічого не чула. Потім побачила свою кохану дівчинку, її розірване тіло”.

Advertisement

Фото: Ніна Виноградова Юрга/facebook

За рік після всього пережитого Ірина погодилася поспілкуватися з Kyiv Post. Жінка каже, щоразу, згадуючи той день, їй стає погано.

“Хто би що не казав, а це не пройде ніколи…”

Ірина прокинулася після операції о 8 вечора того дня, не пам'ятаючи, що сталося. Відразу запитала, де дочка.

“Мені сказали, що Ліза в дитячій лікарні. Я просила подзвонити, а мені відповіли, що пізно вже.. Пам'ятаю, що я бачила все у крові і не могла зрозуміти, чи це сон. В мене був шок”, - пригадує мама.

Advertisement

А вночі їй наснилася донечка. Ліза нагадала мамі про все, що сталося. Ірина прокинулася в істериці з криком, що її доньки більше немає. 

“Лікарі почали виясняти, хто мені сказав. А я лежала і згадувала кожну мить. Я весь час усе прокручувала до секунди кожен наш крок. Це вже ніколи мене не полише…”.

Майже місяць Ірина пролежала в лікарні. Наприкінці серпня її направили на реабілітацію до Австрії на півроку. Жінка зізнається. До грудня вона взагалі нічого не пригадує. Весь час або просто лежала, дивлячись у стелю, або намагалася малювати чи грати на фортепіано. Та все це було “як у тумані”.  У грудні наодинці із собою Іра пішла в гори. Як тільки реабілітація завершилася, вона відразу повернулася додому. 

Advertisement

“Дуже важко було повертатися, проте тут моя сім'я, мої друзі. Дуже, до речі, відчуваю підтримку підписників з Інстаграм. Дуже багато звертаються батьків, просять консультації. Пишуть також люди, які потребують психологічної підтримки. Хоча я й сама потребую її, але я ділюся своїм досвідом з ними і можливо їм це допомагає. Так я відчуваю себе корисною. І що я не даремно залишилася на цій землі…”.

Ірина також допомагає малозабезпеченим сім’ям та дитячим будинкам. Крім того повернулася до справ, якими займалася раніше, зокрема дизайном. Може здатися, наче повільними кроками Іра починає інше життя, проте, мама Лізи каже, це зовсім не так.  

“Кожен ранок я не можу піднятися з ліжка. В мене купа справ, але я не можу робити ці справи. Я намагаюся просто закидати себе якнайбільше роботою. Але ввечері я все одно залишаюся сама. Я лягаю, і не можу дати відповідь на питання “нащо це все?”. Тобто наче якісь американські гірки. Але насправді я дуже люблю життя. Я весь час згадую Лізу. Як ми щось робили. Де ми були”.

Advertisement

Жінка вважає, яке б горе не спіткало людей, потрібно рухатися далі, адже наші рідні, дивлячись на нас із неба, точно не хотіли би бачити страждань тих, кого люблять. 

“В нас є дорогоцінні спогади. І найважливіше - зберегти їх якнайдовше”.

Фото: Ніна Виноградова Юрга/facebook

Рік тому 14 липня лишень в одній точці України загинули десятки людей, сотні отримали поранення, а мільйони в різних куточках світу не могли стримати сліз, читаючи інформацію та переглядаючи світлини. Це лише один із багатьох терористичних актів, які здійснила Росія, але ми ніколи його не забудемо. Вічна пам’ять всім загиблим. Сил і терпіння всім, хто вижив.

Advertisement

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!