Після того, як минулого року українська армія відтіснила російських окупантів від Києва та Харкова, експерти та дослідники заговорили про те, що Україна завдала Росії «стратегічної поразки». Російську армію висміювали як недалеких поліцейських з Кістоуна, а Путіна саркастично критикували як «майстерного стратега», який постійно виступає проти розширення НАТО, але своїми діями потужно посприяв тому, аби Фінляндія та Швеція доєднались до альянсу.

Advertisement

На початку цього року, напередодні першої річниці повномасштабного вторгнення, Юджин Румер, директор програми Росії та Євразії Фонду Карнегі, написав есе під назвою «Війна Путіна проти України: кінець початку».

Румер починає з тріумфальної ноти: «За рік війни президента Росії Володимира Путіна проти України Росія зазнала великої стратегічної поразки, Україна досягла великої стратегічної перемоги, а Захід продемонстрував поєднання рішучості, єдності та згуртованості, яких мало хто очікував». Але Румер швидко переходить до обережного раціонального аналізу, яким, здається, доводить, що патова ситуація в російсько-українській війні буде найменш нестабільним, а отже найбільш бажаним результатом.

Advertisement
В Україні для військових розробляють анти-тепловізійне пончо
Більше по темі

В Україні для військових розробляють анти-тепловізійне пончо

Міноборони України почало тестування тканин для анти-тепловізійної накидки, яка поглинатиме інфрачервоне випромінювання.

Менш ніж за рік потому тон Румера, можливо, дещо змінився (принаймні у вступній частині), але суть його тез залишається холодно-прагматичною.

16 листопада Румер разом з Ендрю С. Вайсом, віце-президентом Фонду Карнегі з досліджень, який працював в адміністраціях Джорджа Буша-старшого та Клінтона по справах Росії, опублікували у Wall Street Journal статтю під назвою «Настав час покінчити з магічним мисленням про поразку Росії», закликаючи до «переходу до довгострокової стратегії, яка підтримує та посилює тиск на режим ізгоїв у Кремлі».

Усі міркування авторів статті про стратегічну поразку Росії сповнені обережного прагматизму. Це стосується, зокрема, такої тези: «Не слід плекати ілюзії, що будь-якої можливої комбінації короткострокових кроків буде достатньо, щоб змусити Путіна відмовитися від продовження війни».

Advertisement

Автори навіть критикують ті тріумфальні настрої, про які Румер писав дев’ятьма місяцями раніше: «Чого західні лідери явно не зробили – вони не пояснили своїм співгромадянами те, що загрози з боку нахабної, ревізіоністської Росії є довготривалими. Вони надто часто вдавалися до магічного мислення – робили ставку на санкції, успішний український контрнаступ або передачу нових видів зброї, намагаючись змусити Кремль сісти за стіл переговорів. Або вони сподівалися побачити, як Путіна скинуть в ході палацового перевороту».

Advertisement

Люди, які хочуть домовитися з Росією

До прагматичного хору вашингтонських аналітичних центрів приєдналися Річард Хаас і Чарльз Купчан, які спільно написали есе «Перевизначення успіху в Україні», яке було опубліковане у Foreign Affairs 17 листопада.

До Хааса та Купчана варто прислухатися, зокрема, тому, що вони є «колишніми американськими чиновниками», які вели (і, можливо, досі ведуть) кулуарні перемовини з Росією від імені радника США з національної безпеки Джейка Саллівана.

Вашингтон перейде до власної версії «стратегічного мислення», яка є стратегією всіх імперій: зберігати свою гегемонію в майбутньому якомога довше.

Хаас і Купчан по суті закликають високопосадовців США та України визнати те, що на фронті склалась де-факто патова ситуація, і «прийняти нову стратегію, яка поверне цілі та засоби в рівновагу», а не продовжувати «курс, який завів у глухий кут».

Advertisement

Автори пишуть: «Вашингтон повинен взяти на себе ініціативу розпочати консультації з Україною та західними союзниками, спрямовані на те, щоб переконати Київ запропонувати припинення вогню, перейшовши від наступальної до оборонної стратегії».

Інакше кажучи, вони хочуть, щоб Україна погодилась на переговори щодо замороження конфлікту, що дозволить Сполученим Штатам скоротити обсяги допомоги.

Хоча вони й намагаються підсолодити гірку пігулку різними застереженнями – зокрема про те, що Вашингтон має уникати надмірного тиску, вмовляючи Київ «відмовитися від відновлення своїх кордонів 1991 року та від того, щоб покласти на Росію усю відповідальність за смерть і руйнування, спричинені її вторгненням», українці, безумовно, будуть обурені подібними пропозиціями.

Advertisement

Перегляд стратегічної поразки

Суспільство у Сполучених Штатах, добре це чи погано, є досить короткозорим. Пересічний американець переважно погано знає світову історію, не відрізняється глибоким відчуттям часу, а правлячий клас країни формується цілеспрямованим божевіллям, переважно зосередженим на поточному виборчому циклі.

У своєму есе «Кінець початку» Румер пише: «Пообіцявши – неодноразово – підтримувати Україну «стільки, скільки буде потрібно», Сполучені Штати та їхні союзники фактично делегували завдання визначення цілей цієї війни керівництву України».

І Київ неодноразово чітко вказував свою основну мету: повернення до кордонів 1991 року. На жаль, США сумніваються, що це можливо зробити з тими обмеженими ресурсами, які вони готові запропонувати Україні. Отже, Румер дипломатично пропонує визнати, що «інтереси Америки та України не збігаються на всі 100 %».

Через це, мовляв, Вашингтон перейде до власної версії «стратегічного мислення», яка фактично є стратегією всіх імперій: зберігати свою гегемонію в майбутньому якомога довше.

Аналітики своїми раціональними обґрунтуваннями наразі готують ґрунт для того, щоб кинути Україну напризволяще.

На практиці це означає те, що Румер і Вайс називають «стримуванням». У своїй статті для Wall Street Journal вони пишуть: «На сьогодні політика стримування передбачає продовження санкцій Заходу, дипломатичну ізоляцію Росії, запобігання втручанню Кремля в нашу власну внутрішню політику та зміцнення можливостей стримування та оборони НАТО, включно зі стійкою обороною США та європейськими реінвестиціями в нашу оборонну промисловість».

Для України це, ймовірно, означає можливий тиск з боку Вашингтона, аби вона погодилася на припинення вогню та залишалася свого роду буферною державою між НАТО та Росією в осяжному майбутньому. В такому разі Україна буде вести переговори протягом багатьох років, якщо буде потрібно, готуючись до нових атак Кремля – приблизно так, як це було під час переговорів щодо Мінських угод з 2014 по 2022 рік.

Не нова «холодна війна»

Усі ці прагматичні оцінки стратегії та балансу сил дуже нагадують політику «великих держав» часів холодної війни. І це не дивно, адже всі головні гравці в «українській команді» адміністрації Байдена – радник з національної безпеки Джейк Салліван, директор ЦРУ Вільям Бернс, заступниця держсекретаря Вікторія Нуланд та інші – довгий час залишались в тіні адептів холодної війни, таких як Генрі Кіссінджер і Брент Скоукрофт. І всі вони наразі діють так, начебто головною ціллю їхніх зусиль є уникнення війни з Росією – особливо перед майбутніми президентськими виборами в США 2024 року.

Вони або вперто ігнорують, або ввічливо уникають обговорювати те, що Сполучені Штати фактично вже перебувають у стані війни з Росією. Не тому, що Вашингтон оголосив їй війну, а тому, що сама Росія постійно стверджує, що вона перебуває у стані війни із Заходом, причому «вже не гібридної війни, а справжньої», як заявив у січні міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. І ця справжня війна зараз спричиняє незліченну кількість смертей і жахливі руйнування в Європі.

Жоден із вищевказаних поважних аналітиків не наважується промовити вголос очевидну річ: коли супротивник стверджує, що воює з вами, було б розумно (чи, можливо, просто прагматично) приймати його заяви за чисту монету.

Натомість Хаас і Купчан пропонують досить нещирі поради, припускаючи, що «перехід України від наступу до оборони знизить втрати її солдатів, дозволить їй спрямувати більше ресурсів на довгострокову оборону та реконструкцію й зміцнити підтримку Заходу, продемонструвавши, що Київ має дієву стратегію, спрямовану на досяжні цілі». Порада нещира, бо відповідні зміни стратегії вже відбулися до початку осені. Аналітики своїми начебто раціональними міркуваннями просто готують ґрунт для того, щоб кинути Україну напризволяще.

Притому, що насправді США та Європа цілком здатні підтримати Україну настільки, аби вона спромоглася відкинути окупантів до кордонів (якщо не до кордонів 1991 року, то принаймн до кордонів на початок 2022-го). Але для цього потрібно буде визнати, що: 1) стримування є неефективною стратегією «холодної війни», 2) зараз вже точиться дуже «гаряча війна». Також Заходу необхідно нарощувати свій оборонно-промисловий потенціал, щоб виграти в цій «гарячій війні».

Але США та значній кількості країн Заходу все ще бракує необхідної політичної волі. І за відсутності цієї політичної волі більшість американських політиків, боячись втратити свої позиції, вважають за краще пожертвувати Україною в надії (або, точніш, в «магічному мисленні»), що Росію вдасться стримати від ескалації агресії. Вони чіпляються за переконання, що Росії вже завдано стратегічної поразки. На жаль, це відповідає лише поверхневому розумінню стратегії.

Як відомо, військові розвивають свої навички через практику. Росія наразі може здаватися пораненою, але вона отримала від України цінні уроки стосовно того, як треба вести війну в 21-му сторіччі – уроки у справжній війні, а не в її імітації.

США вважали, що вони перемогли Радянський Союз у «холодній війні». І хоча радянська ідеологія, можливо, й була остаточно дискредитована, Москва сприйняла розпад СРСР і роки подальшої слабкості лише як тактичний відступ у війні з Заходом.

Путін і його режим явно вірять, що зможуть пережити мінливий Захід з його поверхневим баченням, звичкою до комфорту та капризами. Тому що час зазвичай не працює на тих, хто має настільки обмежене його розуміння.

Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!