Повномасштабна війна Росії проти України, яка триває третій рік, викликає нову хвилю спроб ЗМІ зробити Росію кращою, ніж вона є насправді. Якийсь дивний перетин людської природи та політичних прорахунків.

Ця тенденція отримала нове життя зі смертю Олексія Навального, якого західні ЗМІ зараз зображують як «мученика і святого», як мужнього борця за демократію та опозиціонера путінського режиму – того самого Навального, який не заперечував вторгнення в Грузію та анексію Криму, проте закликав до винищення інородців у Росії, називаючи їх «мухами і тарганами». Після його смерті його соратниця, антипутінська активістка Божена Ринська написала у Facebook про подружжя Навальних: «Олексій і Юлія були такими ідеальними росіянами. Високі, гарної статури, світловолосі, зі світлими очима. Правильні, одним словом. Вони могли би бути ідеальними представниками Росії за кордоном».

Advertisement
Постнормандський Путлер
Більше по темі

Постнормандський Путлер

Навіть придворним підлабузникам Путіна важко сприймати той його образ, який він пропонує світові, постійно бряцаючи зброєю. Схожість із його попередником, німецьким фюрером, важко не помітити.

Водночас Юлія Навальна увійшла до списку 100 найвпливовіших людей 2024 року видання Time. Однак характер і напрямок її впливу залишаються неясними. Тепер, коли Навальний помер, і його популістські, ультранаціоналістичні погляди виправдовуються, вона стає об'єктом політичних спекуляцій деяких західних політиків, щоб розпалити опір Путіну – наївний, неефективний крок, який лише доводить, наскільки неправильно розуміють Росію.

Advertisement

Інтерв’ю вдови Навального для Time не було шоком для тих, хто близько знайомий із дволикою природою російської опозиції, чиї імперіалістичні амбіції точно відображають амбіції правлячої партії. У той час як українські матері переживають геноцид, проводячи надто багато часу в бомбосховищах, намагаючись вижити та захистити своїх дітей, Юлії Навальній не бракувало сміливості назвати «ганьбою» те, що одна з тих матерів не захотіла сидіти поруч із нею.

Advertisement

Хто такі «хороші росіяни»?

Я б не торкалася цього питання, якби неодноразово не стикалася з представниками західних демократичних суспільств, які наполегливо віддають перевагу симпатії до «хороших» росіян, не помічаючи загрози, яку становлять «погані». «Жертва» «звичайних» росіян стала ще одним інструментом маніпуляцій, сприяючи кривавому плану Росії. Але хто насправді ці люди? Хороші, погані, звичайні чи якісь інші?

У січні 2024 року Головне управління розвідки Міноборони України оцінювало кількість російських військових, дислокованих в Україні, у 462 000 і приблизно стільки ж загиблими або пораненими. Оборонна промисловість Росії – один із найбільших роботодавців у державі. Станом на 2024 рік у ній було задіяно приблизно 3,5 мільйонів людей по всій країні. Понад 2 мільйони людей у Росії працюють державними чиновниками, поширюючи політику Путіна. Це свідчить про те, що наразі у воєнних діях узяли й беруть участь щонайменше 6 мільйонів росіян. Але ці цифри не враховують тих, хто керує пропагандистською машиною, працівників культури та освіти – основу путінського режиму, чи волонтерів, які збирають кошти для російської армії, а також донорів.

Advertisement

Якщо врахувати, що ці люди не самотні, і багато з них, ймовірно, мають друзів і родичів, які поділяють їхні ідеологічні погляди, загальна кількість тих, хто активно чи опосередковано підтримує геноцидну кампанію Росії зі знищення всього населення України, включно з флорою і фауною країни, і поширює її в Європі, катастрофічно зростає. Тому нерозумно вважати, що результати нещодавніх президентських виборів у Росії були повністю сфальшовані – ми просто не можемо дозволити собі відкинути те, на чому могли би базуватися ці фальсифікації.

Advertisement

Російська держава ухвалила колективне рішення розпочати війну, і люди, здатні до критичного аналізу, розуміють, що ця війна ведеться не лише проти України. Щоб запустити щось подібне такого масштабу, потрібен сильний лідер, а створити сильного лідера неможливо без підтримки переважної більшості населення. Згідно з опитуваннями, більшість росіян продовжують висловлювати підтримку діям збройних сил своєї країни в Україні. Загалом у січні 2024 року російську армію підтримували 77% респондентів. Водночас 86% росіян схвалюють діяльність Путіна. Для порівняння: 86% – це приблизно 120 мільйонів людей, що дорівнює населенню 20 таких країн, як Данія, 3 – як Канада або 2 – як Італія.

Advertisement

Попри контроль уряду та численні обмеження, росіяни не повністю ізольовані, маючи можливість проводити власні дослідження та отримувати інформацію з тих самих джерел, що й решта світу. У той час як люди похилого віку віддають перевагу телебаченню для перегляду новин, соціальні мережі є другим за популярністю каналом, оскільки звідти отримують інформацію понад 40% населення. Ці факти демонструють жахливу реальність, яку багато людей відмовляються бачити: для 120 мільйонів росіян підтримка агресії справді може бути свідомим рішенням, ухваленим не лише під впливом пропаганди, а й попри відкриті джерела інформації, до яких вони мають доступ. Чому ж тоді ми вирішуємо бачити світлу сторону, якою б темною вона не була?

Одні лише ці цифри повинні протверезити всіх, хто намагається виправдати «пересічних» росіян за їхню неадекватну реакцію на геноцид, вчинений від їхнього імені. Проте ми рідко навіть згадуємо про мільйони російських іммігрантів у всьому світі, особливо в демократичних країнах. Комплексних опитувань щодо їхніх політичних поглядів бракує, хоча такі дослідження навряд чи потрібні – адже мовчання російської діаспори багато про що говорить. Протягом десятиліття з початку вторгнення в Україну в 2014 році росіяни за кордоном не організували жодної великої демонстрації проти путінського режиму. В усякому разі, вони висловлюються лише тоді, коли стикаються з прикрими соціальними та економічними наслідками війни, часто звинувачуючи Україну в прагненні до справедливості.

Попри незначні незручності, якщо такі є, російська діаспора продовжує насолоджуватися життям, відправляючи своїх дітей у найпрестижніші навчальні заклади світу, бере участь у всіляких міжнародних змаганнях, дає інтерв’ю найвідомішим ЗМІ, отримує призи та медалі за різні досягнення та виступає на найбільших сценах світу. Тут можна запитати: чому росіяни не несуть відповідальність за агресивну війну Росії, враховуючи, що вони переважно її схвалюють?

Як розмивається сприйняття зла

Вважаю, що на додачу до політичних інтриг, як очевидних, так і більш витончених, тут має значення людський фактор. З розвитком популярної психології люди отримали інструменти для аналізу поведінки. Сьогодні загальновідомо, що виховання людини значною мірою визначає її розвиток і поведінку в дорослому віці. Ми прагнемо бути більш розуміючими, співчуття і доброта стають новим трендом. Межа між добром і злом стає все більш розмитою. Завдяки численним фільмам про реальні історії відомих диктаторів, серійних убивць і терористів, які змальовують їхнє важке дитинство та те, як вони потім поводяться, як-от люблять свої родини, проводять час із друзями, грають із тваринами, важко побачити в них чисте зло.

Зараз ми добре усвідомлюємо, що, за винятком серйозних психічних відхилень, ніхто не народжується злобливим – люди ухвалюють рішення на основі досвіду, якого вони набули, особливо в дитинстві. Тому ми вважаємо, що пасивна позиція пересічних росіян щодо агресивної війни насправді не через усвідомлену підтримку, а через травму та утиски, заподіяні путінським режимом.

За даними Інституту вивчення війни, Росія готується до широкомасштабного конфлікту з НАТО, який, найімовірніше, станеться раніше, ніж очікують деякі західні аналітики. Ба більше, окрім звичайних ядерних погроз із боку російських урядовців, дані свідчать про напрочуд низький поріг щодо застосування Росією ядерної зброї. Отже, ситуація наступна: «звичайні» росіяни підтримують уряд, налаштований на Третю світову війну, водночас користуючись симпатією своїх потенційних жертв.

Тут йдеться не лише про справедливість чи здоровий глузд. Співчуваючи росіянам замість того, щоб покласти на всіх них відповідальність, ми заохочуємо «хороших» продовжувати жаліти себе та нічого не робити, «звичайних» – посилювати воєнні зусилля, і ми фактично передаємо «поганим» детонатор, щоб підірвати нас усіх.

Існує взаємозв’язок між нашою здатністю прощати незнайомців, які вчиняють акти насильства щодо інших незнайомців, і нашим власним почуттям самозадоволення: ми отримуємо певне задоволення, уникаючи осуду, таким чином почуваючись неупередженими та співчутливими. Не усвідомлюючи сильного елементу поблажливості в основі такого ставлення, ми прощаємо тих, хто «впав» з висот нашої передбачуваної духовної еволюції. Це сміливе запитання, але що б про них подумали проросійські західні лідери або ті, хто симпатизує росіянам, якби російська бомба впала на дитячий садок у столиці однієї з західних країн? Якби жертвами Росії були вже не чужі, а власні діти? Чи вони й надалі шукатимуть «хороших» росіян, чи негайно, рішуче й безкомпромісно відповідатимуть? Якщо останнє, то навіщо чекати, коли це станеться?

Міжнародне суспільство все ще пам’ятає руйнування, спричинені Другою світовою війною, коли затримка адекватної та негайної відповіді лише посилила її жахливі наслідки. Поки Україна власною кров’ю виборює нам час зібратися з силами, ми повинні визнати, що в Європі знову виник конфлікт потенційно подібного чи навіть більшого масштабу.

Чисельність чи навіть просто існування справді демократично налаштованих росіян по суті не має значення, адже вже занадто пізно зупинятися на цій темі. Однак безперервний пошук таких і хапання за останню соломинку надії, що росіяни зможуть зрозуміти масштаби руйнувань, завданих їхнім народом, і щось із цим зробити, викриває нашу слабкість. Росія, як і будь-який інший агресор, живиться цією слабкістю і використовує її в своїх інтересах.

Бачення зла таким, яким воно є, не полегшує життя пересічної людини. Сумнівно, чи виправданий толерантний і співчутливий підхід з огляду на передбачувані ризики. Це лише покращує наше розуміння і, можливо, полегшує страждання від неминучої реальності зла.

Погляди автора статті можуть не співпадати з позицією Kyiv Post.