ПОГЛЯД: Чутки з-під Покровська, зруйновані радари, Гарвард і Угорщина

Головною новиною цього тижня стали паралельні зустрічі високопосадовців: Путін був у Пекіні, де говорив про занепад Америки та багатополярний світ, тоді як Зеленський перебував у Парижі, обговорюючи щось підозріло схоже за структурою сил і намірами стримування на внутрішній німецький кордон (Inner German Border, IGB). Якщо ви не знаєте, що це таке — читайте далі.

З якихось причин останнім часом з’явилося дуже багато офіційних фото українських військових. Можливо, у фотографів закінчуються контракти. Утім серед цих знімків є доволі цікаві — з бійцями Нацгвардії «Азов», 24-ї механізованої бригади, 73-го центру ССО, 82-ї десантно-штурмової бригади та 210-го штурмового підрозділу. Навіть є фото вівчарки-сапера.

Стан фронту

Так, українські контратаки — це не поодинокі випадки, а вже певна тенденція. Вони відбуваються на кількох ділянках фронту, і тактика всюди схожа: спершу бій за перевагу у «сірій зоні» з використанням дронів та артилерії, а потім у бій іде підготовлена штурмова піхота.

Більше по темі

Третина росіян почала економити на їжі через війну проти України – СЗР

Через економічні наслідки війни дедалі більше росіян змушені скорочувати витрати на продукти, одяг і дозвілля.

Щоб було зрозуміло: узагальнені дані за серпень свідчать, що за абсолютними показниками росіяни й далі просуваються швидше, ніж українці повертають території. Спільнота OSINT оцінює, що у серпні російські війська окупували близько 430 квадратних кілометрів української території. За той самий період українцям, імовірно, вдалося повернути щонайменше 35 квадратних кілометрів, хоча є звіти, де за тиждень вказано навіть понад 70 км².

Попри це, ось список звільнених цього тижня сіл (у зворотному порядку; у деяких випадках можливе відхилення дат приблизно на добу):

• П’ятниця — Бойківка та Затишки, Покровський напрямок (не підтверджено);
• П’ятниця — Володимирівка, Добропільсько-Покровський напрямок;
• П’ятниця — Катеринівка, Костянтинівський напрямок;
• Середа — Андріївка-Клевцове, Новопавлівсько-Курахівський напрямок (траса N15);
• Середа — Новоекономічне, Мирноградсько-Добропільський напрямок;
• Вівторок — Удачне та ще одне село, Добропільсько-Покровський напрямок (звільнено 425-м полком «Скеля»);
• Понеділок — Грузьке, Добропільсько-Покровський напрямок (звільнено 93-ю бригадою);
• Субота — Мирне, Куп’янський напрямок (можливо втрачено до середи);
• Субота — Новоселівка, Лиманський напрямок;
• Субота — Московка, Куп’янський напрямок.

Це доволі переконливий доказ того, що українці не сидять на місці, а й далі систематично «зрізають» Добропільський виступ. Також з’явилися деякі відео з полоненими. Але варто пам’ятати: російський список за той самий тиждень був би у три-чотири рази довший.

Щодо подальших прогнозів: цього тижня поширилася хвиля повідомлень і чуток, нібито росіяни стягнули 60, 80 чи навіть 100 тисяч військових на Покровський напрямок для великого осіннього наступу, щоб остаточно захопити Донецьку область. З’явилися відео транспортування танків на одній із об’їзних доріг міста, а також колони вантажівок. А тим часом в TikTok множаться ролики західних коментаторів, на кшталт Джеффрі Сакса, які кажуть, що Заходу кінець, бо Росія нібито об’єдналася з Китаєм і БРІКС.

Фраза «найбільше перегрупування військ від 2022 року» здається особливо популярною. Навіть речник ОСУВ «Дніпро» просував саме таке формулювання.

На проросійських сайтах наголошують, що підозріло багато досвідчених українських бригад нібито виведені з фронту — на навчання й нагородження. І роблять висновок: українці готують власний великий наступ!

На цьому етапі можу лише зауважити: ми вже не раз бачили «великі наступи в підготовці». ЗСУ, схоже, мають достатньо боєприпасів, а дронові підрозділи доволі оптимістично звітують про свою роботу. На мою думку, для тих, хто не в Україні й мало стежить за війною, лінія фронту ще довго виглядатиме статичною.

«Radar Love»

Це відсилання до попкультури для цього огляду — хто згадає гурт?

Цього тижня головною новиною стали удари по російських радарах та системах РЕБ. У четвер і п’ятницю ГУР і СБУ оприлюднили низку повідомлень та відео, з яких видно: українські спецпризначенці взялися цілеспрямовано нищити ці об’єкти — в Херсонській області, Криму та на південному заході Росії — у Ростовській області. Схоже, такі удари також стають тенденцією.

Якби Україна мала величезні та потужні ВПС, це виглядало б як підготовка до масштабного авіаудару по Керченському мосту. Але авіація України хоч і здатна завдавати шкоди, та аж ніяк не є «гігантською». До того ж українці принципово уникають операцій лише однієї окремої гілки військ. Тож лишається тільки здогадуватися, що замислили військові. Усе це цілком можливо, але зрештою — лише припущення.

У четвер дрони вдарили по російській РЛС далекого радіолокаційного спостереження 55Ж6У «Небо-У» в Ростовській області та, схоже, серйозно пошкодили її. Супутникова система моніторингу пожеж NASA FIRMS зафіксувала масштабну пожежу на цьому об’єкті ППО. Супутник фіксував горіння протягом двох своїх прольотів.

Раніше цього ж тижня, ймовірно 2 вересня, була уражена радіолокаційна станція 39Н6 «Каста-2Е2» в Анапі, Краснодарський край. Це приблизно 280 км від імовірного місця запуску дронів.

Крім того, з’явилося відео ударів 1 вересня, про які я згадував минулого тижня: на записах видно, як дрони ГУР уражають систему 48Я6-К1 «Подльот» і систему 55Ж6М «Небо-М» у Криму.

Також 31 серпня було оприлюднено матеріали, всі приписані спецпідрозділу ГУР «Примари», теж у Криму. Уражені об’єкти:

• РЛС «Утьос-Т»;
• радіотелескоп RT-70;
• купол радари «ГЛОНАСС»;
• РЛС МР-10М1 «Мис»;
• РЛС 96Л6-АП із комплексу С-400.

Розумію, що це довгий перелік і вибачаюся, що не пояснюю детально, яка система для чого. Якщо цікаво — можна загуглити подробиці. Але цей список свідчить: українські військові системно знищують мережу ППО в Криму. 

Загалом, порівняно з минулим тижнем, руйнування лише посилилися. Якщо українці дотримаються цієї схеми, то, щойно вони вирішать, що російську ППО достатньо послаблено, ми побачимо велику операцію із застосуванням фактору несподіванки. Дуже ймовірно, що це буде нова зброя чи тактика, аби завдати максимально потужного удару по об’єкту, який вони хочуть знищити.

Тож можна легко припустити: «Схоже, вони зберігають увагу на Керченському мосту». Але в Криму багато й інших цілей із високою цінністю. Українці вже не раз доводили свою винахідливість.

«Традиційні» удари по НПЗ

Те, що Україна системно знищує російські нафтопереробні потужності, вже нікого не дивує. Це триває давно, росіяни не можуть цьому завадити, і зрозуміло, що удари продовжаться.

Цього тижня в четвер були атаковані НПЗ на Луганщині та в Рязанській області, де ЗСУ нанесли повторний удар. Масштабна пожежа спалахнула на підприємстві, яке забезпечувало пальним 41-у та 20-у загальновійськові армії Росії.

Нижче — список нафтопереробних заводів та об’єктів газової інфраструктури, уражених приблизно за останні 40 днів. Він уже публікувався, але наведений знову, аби показати безперервність кампанії. Особливу увагу варто звернути на повторні удари.

• Самарська область — Новокуйбишевськ, Сизрань, Самара (3 НПЗ, кілька ударів)
• Рязанська область — Рязань (повторні удари)
• Краснодарський край — Афіпський (двічі), Краснодар, нафтобаза в Сочі
• Ростовська область — Новошахтинськ
• Саратовська область — Саратов
• Волгоградська область — Волгоград (двічі)
• Брянська область — Унеча (двічі)
• Ставропольський край — Невинномиськ (азотне виробництво)
• Воронезька область — Нікольське (нафтоперекачувальна станція)
• Ульянівська область — Альбаші (НПЗ «Альбашнефть»)

Дуже схоже на Холодну війну та внутрішній німецький кордон

Цього тижня в Парижі відбувся ще один раунд зустрічей, де більшість глав держав брали участь дистанційно; Зеленський був присутній особисто. Обговорювали європейсько-український план безпеки після можливого перемир’я. Участь взяли понад 30 країн, тож національні ЗМІ масово коментували подію. До п’ятниці вже вималювалася доволі чітка картина того, про що йшлося.

Тепер ми значно краще розуміємо, якою може бути ця сила стримування. І що важливо — це саме бачення так само доступне Кремлю та Білому дому.

• Європейці — точніше, критична маса європейських держав — відмовилися від надії на суттєву підтримку США. Вони вже планують гарантувати безпеку України незалежно від того, що робитимуть Сполучені Штати.
• У системі безпеки Європи головною силою залишатимуться ЗСУ, а сили стримування матимуть другорядне значення. 
• Кількість країн, готових відправити сухопутні війська, становить 27; кількість держав, готових долучитися у будь-який інший спосіб без відправки військ, — 34.
• Загальна чисельність сили становитиме близько 30 тисяч осіб.
• З огляду на наявну інформацію про стандартні процедури розгортання НАТО, склад національних контингентів, заплановані оборонні витрати і внутрішню політику, можна зробити доволі обґрунтовані припущення щодо загального плану, який обговорювався в Парижі. 

(На фото — французькі війська під час останнього масштабного розгортання на території України).

Відомо, що Італія, Польща, Іспанія та Німеччина заявили, що не відправлятимуть сухопутних військ, а Румунія ставиться до цього доволі скептично, адже вже є головною платформою НАТО для операцій у Чорному морі.

Я відкидаю участь американців, адже рішення ухвалює Трамп, тож до 2028 року раціональне планування не може враховувати США. Але відомо, що низка інших держав — як великих, так і менших, наприклад Латвія, Норвегія та Швеція — розглядають таку можливість.

Також відомо, що кілька потужних держав уже заявили про готовність у тій чи іншій формі забезпечити свою присутність: Туреччина, Франція, Велика Британія, Бельгія, Фінляндія, Чехія, Канада й Австралія, а також навіть Литва та Естонія (хоча, між нами кажучи, їм, з огляду на сусідство з Росією, краще було б залишати війська вдома).

Ми знаємо, як виглядають багатонаціональні бойові сили НАТО — вони вже розгорнуті в Польщі та країнах Балтії. Бригада НАТО налічує близько 3 500 військових, і відомо, що у передових підрозділах у Балтії та Польщі співвідношення «зубів» до «хвоста» становить приблизно 60/40. До «хвоста» входять підрозділи бойового забезпечення, як-от ППО чи військова поліція, а також адміністративні структури та штаби.

Отже, на кожну бойову бригаду, яку Коаліція охочих могла б відправити в Україну, припадатиме ще 1 000–1 500 військових у ролі бойового забезпечення, тилу, командування, зв’язку та підготовки. Це дає у підсумку п’ять-шість бойових бригад НАТО в Україні плюс додаткові війська в підтримці, штабах, а також у повітряних і морських операціях.

Я, мабуть, перший спрогнозую, що якщо НАТО все ж розгорне сили в Україні, ефект «розширення місії» буде дуже жорстким. Адже армії, які спочатку не планували брати участь, швидко зрозуміють, що витрати покриваються не з їхніх національних бюджетів, а з коштів НАТО. А чим довше вони перебуватимуть на території України, тим очевидніше для них стане, що вони не готові воювати з російською армією.

Але для початку математика доволі проста. Сили стримування на території України становитимуть близько 18–21 посиленого батальйону. Буде потужна авіапідтримка, але здебільшого вона просто чергуватиме в Румунії, перетворившись на масштабнішу версію операції з моніторингу Чорного моря, яка триває вже понад десятиліття. НАТО, як і раніше, намагатиметься діяти звичними методами.

27 держав виявили інтерес; деякі з них мають сили й ресурси для розгортання більше ніж одного батальйону в Україні. Поки що формування сухопутного угруповання виглядає для НАТО непростим завданням, однак із часом його спроможність зростатиме. Найімовірніший сценарій — створення чотирьох бригад під керівництвом Франції, Туреччини, Великої Британії та Фінляндії. Менші держави, найімовірніше, додаватимуть свої батальйони для посилення цих бригад або ж, що менш імовірно, об’єднуватимуться у тимчасові багатонаціональні формування.

Додаток. У суботу British Defense Journal повідомив:

«Згідно з чинними планами, двозірковим (британським) військовим командувачем у Києві буде офіцер армії… наразі заплановано, що Франція та Велика Британія спільно призначать тризіркових командувачів. Це рішення переглянуть після того, як стануть відомі деталі можливого перемир’я».

Цього вже достатньо, аби зробити обґрунтовані припущення. Іноземний контингент в Україні матиме спільний штаб, який у випадку бойових дій працюватиме паралельно, а не підпорядковано командуванню ЗСУ.

У складі контингенту передбачаються два дивізійні штаби, кожен під керівництвом генерала з двома зірками: один французький, інший британський. Кожен штаб матиме щонайменше дві бригади — одну з «національних» військ і одну з підпорядкованих союзників. Може бути й три бригади, або ж навіть третій дивізійний штаб.

У британській «дивізії» планують одну бригаду з військових Великої Британії. Друга бригада — наразі більше як задум — може складатися з батальйонів Канади, Австралії та однієї зі скандинавських країн, найімовірніше Данії, де високий рівень знання англійської. Якщо цю «дивізію» посилять, можна очікувати, що до неї додадуть фінів, шведів і норвежців у складі третьої бригади.

Французька «дивізія» включатиме три французькі батальйони, щонайменше одну турецьку бригаду та змішану бригаду, до складу якої точно увійдуть бельгійці.

Водночас Туреччина формально має найбільші можливості з усіх членів НАТО (навіть більші, ніж США) для відправки сухопутних військ. Тому не факт, що Анкара погодиться підпорядковуватися Франції чи Британії. Турецький інтерес спрямований безпосередньо на Крим, і якщо Анкара вирішить виставити більше ніж одну бригаду, то найімовірніше розмістить її в нижній течії Дніпра, готуючи операції для прориву в таврійські степи та на Перекопський перешийок — разом із українцями, але не обов’язково з рештою НАТО.

Складається враження, що уряд США підходить до зовнішньої політики надто короткозоро. Натомість дорослі держави мислять на роки й навіть десятиліття вперед. Присутність турецьких сухопутних військ на півдні України безпосередньо впливає на безпеку Чорного моря. Для Туреччини це не віддалений закордонний конфлікт, а питання національної безпеки: коли російський контроль над Кримом впаде, Туреччині буде життєво важливо мати поруч війська, здатні впливати на події.

Інакше кажучи, інтерес Туреччини в участі в цих силах значно ширший, ніж просто виконання зобов’язань у межах НАТО.

Це нагадує повернення до часів, коли британські війська вже воювали в Україні — зокрема, у Кримській війні. На згадку про це — картина Леді Батлер, яка зобразила британських гвардійців на перекличці після бою в Криму.

Для мене, як ветерана Холодної війни, все це виглядає дуже знайомо, як у 1980-х: іноземні війська поруч із місцевими, найбоєздатніші підрозділи на найнебезпечніших ділянках, щорічні навчання з нарощування сил на випадок надзвичайної ситуації тощо.

У четвер Путін настільки занепокоївся, що виступив на конференції й заявив: Росія ніколи не прийме присутності іноземних військ на українській землі (російські, мабуть, у його підрахунок не входять). І якщо вони там з’являться, то, за його словами, стануть «законною ціллю для російської армії».

З російської точки зору, ці сухопутні сили — це спосіб Заходу відібрати в Росії загарбані українські території, насамперед Крим. Кремль ніколи не сприйматиме їх як сили стримування, а лише як готове угруповання, яке розчленує Росію, щойно вона ослабне. Це складно для Москви, але саме ця логіка визначатиме її подальші рішення.

І нарешті — про головне: це приклад згаяної можливості й нерозуміння з боку керівництва НАТО того, як спілкуватися з Кремлем.

Чому жоден із глав держав, які розглядають можливість відправки військ в Україну, не сказав хоча б раз: «Якщо на наших військових нападуть, вони безсумнівно захищатимуться. Ми впевнені, що наші чоловіки й жінки у формі цілком на це здатні». Адже це чиста правда. Але щоб озвучити таке речення, політик має бути щиро готовим до бою.

Це мовчання саме по собі стало доволі чітким сигналом для Путіна, який озвучив погрозу. Можливо, солдати НАТО й готові воювати. Але політики, які віддають цим солдатам накази? Чому вони не відповіли прямо? І ось так саме й заохочується подальша агресія.

Прогноз здійснився: Гарвард переміг

Адміністрація Трампа знову наступила на знайомі граблі у суперечці з Гарвардом. Цього тижня федеральна суддя з Бостона (не випускниця Гарварду до речі) відхилила аргументи Білого дому про те, що Гарвард «системно антисемітський» і тому заслуговує на позбавлення $2 мільярдів федерального фінансування. Уряд привів своїх юристів, Гарвард — своїх. Перемогли юристи Гарварду — сюрпризу не сталося.

Будь-хто, хто знає хоч щось про американську юридичну систему, міг це передбачити.

Апеляція розглядатиметься у Федеральному апеляційному суді Першого округу в Бостоні. Там десять суддів, троє зазвичай слухають справу. Жоден не є призначенцем Трампа. Четверо суддів закінчили Гарвард, двоє — Бостонський університет, двоє — Джорджтаун, один — Єль і один — Саффолк. Схоже, федеральній владі простіше одразу визнати поразку.

“Сила Сибіру” і черговий “фокус” Росії — знову? Та невже?

Це радше спекулятивна рубрика «А що, якби?» про можливе майбутнє, яка безпосередньо не стосується війни, тому можете пропустити, якщо немає часу.

Цього тижня, після зустрічей у Пекіні, де Путін і Сі знову демонстрували готовність до економічної співпраці й пророкували занепад Заходу, ми отримали «новину», яку чуємо вже вкотре. Китай і Росія знову повернулись до ідеї будівництва величезного газогону високої потужності з російського Алтаю через Монголію до китайської Внутрішньої Монголії та Маньчжурії. І знову підписали меморандум про взаєморозуміння, а державні агенції радо оголосили: ось воно, тепер Росія й Китай назавжди об’єднані бездонними поставками сибірського й арктичного газу. Проєкт має назву «Сила Сибіру».

Як і слід було очікувати, навколо цього газогону з’явилася хвиля авторитарного державного піару, яку охоче підхопили й численні західні «фанати». Тож у якості громадської послуги наведу кілька базових фактів про проєкт. І пам’ятайте: росіяни намагаються цим зацікавити китайців вже понад два десятиліття.

Що планують: оцінки різняться, але загалом ідеться про продовження газопроводу «Союз Восток» із пропускною здатністю 30, 50 або навіть 100 млрд кубометрів газу на рік (!). Для порівняння: у 2021 році вся Європа імпортувала максимум 155 млрд кубометрів.

Скільки це коштуватиме? Ніхто не знає. Оцінки коливаються від 10 до 90 мільярдів доларів. Для порівняння: газопровід «Північний потік-2» став найдорожчим в історії — близько 1 250 км, значна частина з них під водою.

Який маршрут? Його ще не визначили. Проблема в тому, що нинішня газова мережа Росії під’єднується до Китаю з західного боку Монголії, а задум полягає в тому, щоб доставляти газ через східний. А Монголія — розміром майже з Європу, до того ж із кількома гірськими хребтами, які треба долати. (Карта з Financial Times).

З карти виходить, що залежно від маршруту може знадобитися від 1 500 до 6 000 км нового трубопроводу. (На фото — будівництво російського газогону). Для регіону це відносно простий рельєф.

Скільки часу потрібно на будівництво? Ніхто не знає, адже маршрут ще не визначено. За галузевими стандартами, якщо є фінансування, будівництво 100 км труби на рівнинній місцевості без складних інженерних рішень займає 12–18 місяців.

Як це фінансуватимуть? Теж невідомо — домовленостей немає. Поки що лише підписано меморандум про наміри розробити план проєкту. Уже ведуться проєктні та техніко-економічні дослідження. Але китайці й росіяни ще мають домовитися про розподіл прибутку — а востаннє саме невдача в цих переговорах і зірвала домовленість.

Схоже, з ціною газу теж не визначилися. І справді, ні. За галузевими даними, Росія сподівається продавати по $200–250 за 1 000 кубометрів, але очевидно, що кермо у Китаю — він може обирати постачальників. Американський СПГ з Аляски коштує близько $250–300 (за моїми підрахунками). Австралійський і катарський газ дешевший. Російські медіа запевняють, що ціна буде «ринкова» — що б це не означало.

Коли це може запрацювати? «Десь у 2030-х», — кажуть у «Газпромі».

Як Росія може «підставити» Китай у цій угоді? Змусити китайців заплатити більшу частину витрат, а потім маніпулювати обсягами постачання, щоб підняти ціну.

Як Китай може «підставити» Росію? Залишити Москву з рахунками за будівництво, а самому купувати газ деінде. Продовжувати переводити економіку на відновлювані джерела енергії, спалюючи газ лише тоді, коли це вигідно.

Путін, завершуючи свій візит до Китаю, заявив, що газ через «Силу Сибіру-2» продаватиметься за ринковими цінами… без жодних «дружніх знижок» для Пекіна, попри те, що стверджують західні медіа. Звісно, у китайській інтерпретації «ринкові ціни» означають зовсім інше: Пекін намагатиметься знизити їх до власних внутрішніх орієнтирів.

Ризики для проєкту, що лежать поза контролем Росії й Китаю:

• Для реалізації газогону Монголія має залишатися стабільною та дружньою до Китаю. Але рівень доходів і освіти в країні зростає, середній клас розширюється. Терпимість до корупції без суттєвого підвищення рівня життя зазвичай довго не триває.
• Нині маршрут газогону перебуває поза досяжністю українських дронів. Але з огляду на часові рамки, у України буде близько п’яти років, аби збільшити дальність польоту з теперішніх 1 800 км до 3 000 км — цього вистачить, щоб дістати до труби.
• На сучасному газовому ринку Катар, а також Австралія та США здатні постачати газ дешевше, ніж погодяться Росія й Китай. Вони можуть зайняти свою частку ринку ще задовго до запуску російського газогону.
• Враховуючи строки проєкту, дуже ймовірно, що в США до початку будівництва до влади прийде адміністрація, ворожа до Росії. Американські санкції проти газогону (який прямо загрожує прибуткам США від експорту енергоносіїв і зменшує залежність Китаю від США) можуть фактично зірвати фінансування і, можливо, доступ до критично важливих технологій.

Якщо це здається занадто спекулятивним, то в четвер Washington Post опублікувала матеріал із тими ж висновками: усі «вигідні умови», про які заявляв Путін, насправді ще не узгоджені з Китаєм. Financial Times звернулася до своїх китайських джерел і отримала ті самі відповіді.

Висновок: варто сприймати гучні заголовки про «поворот Росії до Китаю» та «порятунок російської економіки» значно стриманіше. По-перше, є вагомі підстави вважати, що проєкт узагалі ніколи не стартує. По-друге, навіть якщо він почнеться і буде реалізований професійно, це забере кілька років, а то й десятиліття. До запуску газогону проєкт не підсилюватиме, а виснажуватиме російський бюджет.

Також, якщо управління російським проєктом буде корумпованим — а це більш ніж імовірно — результат легко передбачити.

(Ілюстрація: Лось Бульвінкл витягує з капелюха щось несподіване).

Факти про іноземну допомогу цього тижня

• Німеччина оголосила, що забезпечить спорядженням чотири українські бригади, ймовірно по 1–2 на рік.
• Німеччина також допоможе у розбудові ВПС України, масштаби ще не визначено.
• Данія вироблятиме ракетне паливо для України.
• Данія допоможе виготовляти крилаті ракети Flamingo (український аналог V-1).
• Данія допоможе Україні у виробництві ракет класу «земля–земля».
• Макрон заявив, що Україна самостійно виготовляє 50–60% військових матеріалів.
• Україна повідомила, що виробництво САУ «Богдана» стабільне — 1 одиниця на день. Німеччина, Данія та Чехія зробили великий внесок у цей результат. Це, ймовірно, найшвидше виробництво артилерії у вільному світі.
• До речі про швидкість: українські спецпризначенці заявили, що щойно створили власний катер Zodiac, який значно кращий за іноземні аналоги, коштує $10 000 і здатний розганятися до 150 км/год. Я маю сумнів, але вони опублікували фото (ілюстрація).

“Іскандер-М” заради цього? Кремль наполягає: “Звісно, нам можна довіряти”

У четвер російський удар ракетою «Іскандер-М» у Чернігівській області забрав життя двох працівників гуманітарної організації Danish Refugee Council та поранив ще вісьмох. Це була група саперів, які займалися розмінуванням. Автівки були позначені логотипами організації.

Міноборони РФ заявило, що на місці нібито готували базу для далекобійних дронів. (Додається фото російського Міноборони — вирішуйте самі, чи це схоже на підготовку дронів, чи на розмінування).

Що відбувається з рештою Чорноморського флоту

У п’ятницю одне з українських «партизанських» угруповань опублікувало фото з військового порту Севастополя, де видно великий десантний корабель, що фактично гниє біля причалу. За знімками й даними групи, це десантний корабель проєкту 1171 «Тапір». Його рубку понад рік прикриває маскувальна сітка, а в море він не виходив більше двох років. Водночас російський флот щодня пересуває його за допомогою буксирів. Найімовірніше, корабель було виведено з ладу під час масштабного ракетного удару по російських військових кораблях у березні 2024 року.

Суть у тому, що цей корабель досі значиться на балансі Чорноморського флоту, і деякі міжнародні спостерігачі все ще рахують його діючою бойовою одиницею класу «Орськ», яка впливає на безпеку в Чорному морі. Але, судячи з фото, це вже фактично металобрухт і списана одиниця.

Нова глава у протистоянні ГУР та Орбана — запчастини з угорських МіГів

Чудовий репортаж від Радіо Свобода. Здається, угорська влада розпочала розслідування зникнення ключових деталей із восьми винищувачів МіГ-29, що стояли на військовому аеродромі в Кечкеметі. Ці літаки вже були зняті з озброєння. Повідомляється, що з них викрали електроніку та деякі системи керування озброєнням. За словами угорських правоохоронців, «невідомі особи прорізали огорожу аеропорту, заїхали на базу та отримали доступ до літаків».

На аеродромі зберігалося близько 20 МіГ-29 радянського виробництва. Варто зазначити, що Україна гостро потребує запчастин до МіГ-29, тоді як Угорщина підтримує Росію та її вторгнення в Україну. Точніше, угорський уряд заявляє, що виступає за «мир», під яким фактично розуміє капітуляцію України перед Росією.

Гадаю, я не єдиний, хто переконаний: це була операція української розвідки. Кумедно те, що якби угорська поліція зібрала достатньо доказів, це виглядало б майже як акт війни України проти члена НАТО.

Але це виходить із припущення, що НАТО як організація прихильно ставиться до Угорщини. Насправді — ні.

У травні 2025 року СБУ заявила про арешт двох українців на Закарпатті, яких звинуватила в шпигунстві на користь угорської військової розвідки. Їх, зокрема, підозрювали у зборі даних про місцеву протиповітряну оборону, включно з системами С-300, та в оцінці настроїв населення щодо можливої угорської військової інтервенції. Україна назвала це ворожим актом, а Угорщина відповіла, що все вигадано.

Також минулого тижня Будапешт оголосив персоною нон грата керівника українських сил безпілотних систем — через те, що він етнічний угорець, а його підрозділ підірвав російський нафтопровід «Дружба», єдине джерело імпортної нафти для Угорщини.

(На фото — Виноградів, місто з найбільшою часткою угорців серед населення України).

Передрук із блогу спеціального військового кореспондента Kyiv Post Стефана Коршака. Його блог можна прочитати тут.

Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.